Ярославна

А почуття останнiх тут не мали анiякого значення. І це було в нормi, адже так виходили замiж (женилися) батьки молодих, iхнi бабусi-дiдусi i взагалi всi предки. «Стерпиться, казали, злюбиться», та й по тiм. Яка там любов? Все будувалося на становищi сiм’i. Тодi в основному були тi шлюби, якi пiзнiше стали зватися шлюбами з розрахунку. І за такоi неволi (для молодих) розрахунок батькiв в бiльшостi виявлявся правильним, сiм’i виникали мiцнi i жили довго й щасливо. Хоча, звичайно ж, були й винятки.

Зовсiм не поодинокi – життя е життя.

Розмову свати споконвiку на Русi починали здалеку.

– Молодий гусачок шукае собi гусочку. Чи не затаiлась у вашiй хатi гусочка? – питали свати, а iм вiдповiдали:

– Є у нас гусочка, та вона ще молоденька.

– Але зараз найкращий квас, – гнули свое свати. – Бо перезрiе – закисне. А жених наш он який: що родом, що тiлом, що красою, що дiлом!

Алегоричний спосiб ведення бесiди починався здалеку – це було необхiдно, аби вберегти молодих вiд втручання нечистоi сили i заплутати ii.

Треба було хвалити жениха, його господарство, сiм’ю, а батьки дiвчини, якщо вони й радi були сватам, не повиннi були одразу ж давати згоду, налягаючи на молодiсть дочки («Та вона ж ще дiвчатко-курчатко, куди iй замiж!..») та небажання залишати батькiвську оселю, таку рiдну iй i затишну, де вона й справдi пташам у гнiздi почувалася…

Через все це, всi тонкощi й нюанси весiльного обряду, освяченого вiковими традицiями на Русi, довелося пройти галицькiй князiвнi Єфросинii Осмомисл.

Не минаючи, як скаже через вiки Поет, «анi титли, нiже тii коми».

– Не нами заведено, – казали старi знаючi жiнки, – не нам його й рушить. Маемо жити за законами тих, хто до нас жив, i свято берегти все, що ними, прабатьками нашими, заведено – для нашого ж блага.

Однак, зважаючи на ситуацiю – молода в Галичi, а молодий у Новгород-Сiверську, – були й деякi винятки та замiни. Те, що належало за весiльними обрядами робити молодiй, ii батькам та родичам, робили вдома, у Галичi, хоч жених в той час i перебував за сотнi верст на своiй Сiверщинi.

Але малося на увазi, що вiн теж у Галичi, незримо присутнiй, поряд, осьо-сьо… Тож коли виникала потреба його з’яви в тiм чи тiм обрядi, роль жениха грав хто-небудь з молодих бояр – наче вiд його iменi i за його дорученням. Казали, «заступав» молодого. Та попри все, весiльного ритуалу дотримувалися неухильно.