Надходить та година

Знав лише те, що вона вiльно розмовляла англiйською, за фахом – перекладачка, приблизно одного вiку з Карiн, i була одягнена у вбрання, як у неi. Але було одне, чого Вальтер не повiдомив. Чому вона була готова пiти на такий ризик?

Джайлз озирнувся на своiх колег-делегатiв. Вiн не впiзнав жодного з них i був радий, коли побачив, що нiхто не виявив до нього анi найменшого iнтересу. Чоловiк скористався побаченням наослiп, засунув руку до внутрiшньоi кишенi й дiстав звiдти паспорт Карiн. Бракувало однiеi речi, яка залишалася в його гаманцi до зворотного шляху.

Джайлз нахилився вперед, затуляючи собою молоду жiнку, коли та нагнулася i вийняла з торбинки крихiтну квадратну фотографiю та тюбик клею. Вона завершила процес за кiлька хвилин. Було зрозумiло, що вона практикувала цю вправу вже не раз.

Поклавши паспорт до несесера, Джайлз уважнiше поглянув на жiнку, яка сидiла поруч. Вiн одразу ж второпав, чому Вальтер обрав саме ii. Вона була приблизно такого ж вiку та комплекцii, як i Карiн, можливо, на кiлька рокiв старша i на кiлька кiлограмiв важча, але приблизно однакового з нею зросту, з такими ж темними очима та рудим волоссям, яке вона уклала в зачiску в стилi Карiн.

Очевидно, що на волю випадку залишили якнайменше.

Джайлз знову глянув на годинник. Уже був майже час iхати. Водiй порахував пасажирiв. Бракувало ще двох.

– Даю iм ще п’ять хвилин, – повiдомив вiн, коли Джайлз визирнув у вiкно i побачив двi постатi, що бiгли до автобуса.

Вiн упiзнав одного з них – колишнього iталiйського мiнiстра, хоча й не мiг згадати його iменi.

Але тепер було багато колишнiх iталiйських мiнiстрiв.

– Mi dispiace[17 - Mi dispiace (iтал.) – вибачте менi.], – вибачився чоловiк, заходячи у салон.

Пiсля того як двiйко спiзнiлих нарештi сiли, дверi зачинилися з тихим шипiнням, i автобус пiшохiдним темпом рушив до прикордонного переходу.

Водiй зупинився перед червоно-бiлою смугою перешкод. Дверi автобуса вiдчинилися, й всередину увiйшли два представники американськоi вiйськовоi полiцii.

Вони ретельно перевiрили кожен паспорт, переконавшись, що всi вiзи в порядку. Щойно виконали свое завдання, як один iз них побажав: «Хорошого дня», та iнтонацiя свiдчила, що вiн не це мае на увазi.

Водiй автобуса так i не перемкнув першоi передачi, просунувшись iще на триста ярдiв до схiднонiмецького кордону, де знову зупинився. Цього разу в салон зайшли трое офiцерiв у пляшково-зеленiй формi, шкiряних чоботях до колiн i кашкетах. Жоден iз них не посмiхнувся.