Професор Вільчур

Вiн нiкуди не збирався iхати. Просто деякий час хотiв подихати самотнiстю, не бачити людей, дати спокiй нервам, вiдновити колишнiй спокiй, зосередити своi думки i знайти в собi тi сили, якi дозволили б йому пережити кампанiю ворогiв.

Вiн також наказав слузi, щоб усiм, без винятку, говорити, що «професор невiдомо куди поiхав на кiлька тижнiв», i нiкого не пускати.

Старий Юзеф досконало зрозумiв доручення господаря i вiдправляв вiд порога i знайомих, i пацiентiв професора. Вiн навiть не набридав iнформуванням про те, хто приходив.

Про це професор теж не питав.

Першi два днi Вiльчур провiв у лiжку, затим почав читати вiдкладенi на потiм фаховi журнали та кiлька наукових праць, яких вiн ще не знав. Однак його дiева натура почала швидко бунтуватися. Вiн дедалi частiше кидав погляд на годинник, який тепер нi до чого не пiдштовхував. Незабаром професор виявив, що цей вiдпочинок насправдi втомлюе його бiльше, нiж робота. Пiсля такоi констатацii вiн приступив до впорядкування своiх записiв та iнших матерiалiв, якi протягом року збирав для запланованоi науковоi працi про хiрургiчне лiкування саркоми.

Коли Вiльчур усе пiдготував, одразу розпочав писати, а оскiльки кожна робота поглинала його повнiстю, то з раннього ранку до пiзньоi ночi вiн не вставав з-за письмового стола, лише поспiхом iв обiд чи вечерю.

Як результат, за тиждень працю було завершено, що нiяк не втiшило Вiльчура. Нудьга почала огортати його. Думки все кружляли довколо питань, пов’язаних з клiнiкою, i це, щонайменше, не впливало позитивно на його нерви.

Вiльчур витягнув з бiблiотеки кiлька томiв давно забутих i колись улюблених поетiв, але навiть це не могло заповнити його вiльний час, якого тепер було вдосталь. Вiн безцiльно ходив кiмнатами, годинами вистоював бiля вiкна, дивлячись у порожнечу не надто людноi вулицi.

Вiн навiть почав скрупульозно розпитувати Юзефа про те, хто приходив, хто подзвонив i що говорив.

Одного разу, стоячи бiля вiкна, вiн побачив чоловiка, який нiс ялинку.

Вiн подивився у календар i виявив, що був Святвечiр. Минуло вже багато рокiв, вiдколи ця дата втратила для нього емоцiйний сенс, який вона мала тодi, коли була родина, коли вiн сидiв за рiздвяним столом з Беатою, коли пiд ялинкою височiли стоси подарункiв для маленькоi Марiоли…

І раптом Вiльчура перейняло просто болюче почуття самотностi. Думка швидко промайнула через галерею знайомих, спiвробiтникiв, колег.