Професор Вільчур

Нi, нiхто з них не був йому близький, з жодним iз них вiн не мав теплих стосункiв…

Люцiя… Професор посмiхнувся. Так. Це блискуча, генiальна iдея. Вiн зателефонуе i запросить ii на Святвечiр. Панна Люцiя не вiдмовиться…

Захоплений цiею iдеею, професор Вiльчур почав швидко гортати телефонний довiдник. Однак, знайшовши номер Люцii, завагався.

Важко було уявити, щоб ця молода дiвчина не запланувала щось на Рiздво, щоб ii скорiше не запросив хтось iнший, хтось, безумовно, цiкавiший, до якогось веселого, милого дому, де буде ялинка, де дiти, де вона зануриться в атмосферу сiмейного тепла, того тепла, якого вiн так зараз прагнув.

Швидше за все ii запросила родина Кольського, чи, можливо, тi ж Зажецькi, про яких вона часто згадувала.

Професор закрив телефонний довiдник. Вiн таки не мав права користуватися ii прихильнiстю – можливо, з жалю – i забрати в неi цей прекрасний вечiр для задоволення його примхи.

Однак Вiльчур не мiг перестати думати про Люцiю, про ii хороше, нiжне та чуйне ставлення до себе, про стосунки, в яких найкращi, найблагороднiшi почуття звучали так виразно.

У будь-якому разi вiн вирiшив побачити ii в один з найближчих днiв, а сьогоднi треба було зробити iй приемнiсть. Подумавши, вiн натиснув кнопку дзвiнка i сказав Юзефу, що входив до кiмнати:

– Юзефе, пiдiть до найближчого квiткового магазину, придбайте там зо двадцять троянд i попросiть вiдправити доктору Люцii Канськiй. Адреса е у телефоннiй книзi.

– Пане професоре, картку напишете?

– Нi, нi, – заперечив Вiльчур, – нiякоi картки.

– А якого кольору мають бути троянди?

Вiльчур незадоволено нахмурив брови.

– Ну… вони можуть бути… чи я знаю, якi вони там бувають…

– Червонi, жовтi, бiлi.

– Бiлi? Нехай будуть бiлi.

– Що робити, коли бiлих не буде? – педантично запитав слуга.

– Ой-й, не набридай менi, Юзефе. Бо я не можу цього знати. Порадьтесь iз тiею панею в магазинi.

– Так, пане професоре.

Юзеф повернувся за годину i сказав, що за порадою панi в магазинi вибрав рожевi троянди.

– Бо та панi питала, для кого, то я сказав, що це для молодоi та надзвичайно красивоi особи, але без любовних намiрiв. Тому вона вирiшила, що найбiльше пiдiйдуть рожевi, бо…

– Добре, добре, – буркнув Вiльчур. – Дякую, Юзефе.

Коли слуга пiшов, Вiльчур пробурмотiв:

– Цей Юзеф дуже розбалакався.

Насправдi в цьому був винен сам Вiльчур, бо останнiми днями з нудьги вiн витягував слугу на розмови.