Професор Вільчур

Але в такому разi вiзьми до уваги, що цi активнi просто харчуються тими. Тi, хто не бореться за iснування, просто виконують роль пашi. Травичка росте, росте, а коли виросте на славу Божу, прийде який сучий син, зжере ii, i немае трави. Ха-ха! А ти коли-небудь замислювався про те, що таке мiсто? Мiсто – винахiд сатани, а село – трава. Мiста пожирають села. Що бiльше вони iдять, тим захланнiшими стають. L’appetit vient en mangeant[34 - Апетит приходить пiд час iди (фр.).]. Цi чудовиська розростаються, задихаються у лихоманцi пожирання i купаються у власних екскрементах, бо не можуть усе перетравити… Мiста…

Вiн знову налив чарку i продовжив:

– Ненавиджу мiсто, але воно приваблюе мене жахами свого огидного процесу травлення.

Я перебуваю в його кишках. І якщо я не задихаюся, то тiльки тому, що я сам його продукт. Отакi-от справи!

Омела пiдвiвся, прийняв позу Наполеона. Його розкуйовджене спiтнiле волосся, неголене й брудне обличчя, його склоподiбнi п’янi очi, обiрваний одяг – усе складало потворне й загрозливе цiле.

– Ось chef-d’oeuvre[35 - Шедевр (фр.).], – заговорив театральним тоном Омела. – Ось шедевр мiста, оце цвiт нашоi цивiлiзацii, це квiнтесенцiя прогресу!..

Вiльчур здригнувся. Справдi, в словах свого дивного гостя вiн вiдчував якусь правду, дiйсно трагiкомiчна постать Омели якимось чином асоцiювалася з тим, що вiн говорив.

Професор пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна.

«Мiсто, – думав вiн, – мiсто хтивих звiрiв…»

Вулиця була порожня. Звiдкись здалеку долинали якiсь стiйкi звуки.

Минув деякий час, перш нiж вiн iх розпiзнав: дзвони.

Дзвонили до Рiздвяноi всеношноi…

Роздiл V

Повернувшись вiд друзiв, Люцiя знайшла у своiй кiмнатi великий букет троянд. Вона захоплювалася квiтами, але цi стали неприемною несподiванкою для неi. Звичайно, вона не сумнiвалася, що прислав iх Кольський, хоча картки серед квiтiв не було.

«Навiщо вiн це робить, навiщо?» – з сумом подумала вона.

У такому анонiмному способi передачi квiтiв було щось студентське i разом з тим щось мiщанське.

Стiльки разiв давала йому зрозумiти, що вiн не може розраховувати нi на що, окрiм спимпатii i дружби з ii боку. Вона щиро любила його, поважала його доброчеснiсть i характер, але вiн був для неi лише колегою.

Скiльки разiв траплялося так, що вони сам на сам залишалися у кабiнетi i не мали термiновоi роботи, Кольський завжди намагався спрямувати розмову на суто особисте. І iй коштувало чималих зусиль i дипломатичного такту, щоб запобiгти цьому.