Професор Вільчур

Люцiя не хотiла йому нашкодити. Вiн же, схоже, не розумiв мотивiв, якими вона керувалась, або не вiдчував у ii поведiнцi того, що не мiг розраховувати на ii почуття, але вiн постiйно повертався до своеi теми.

Власне, iй не було чим йому докоряти Кольському. Можливо, лише тим, що його повнiстю поглинула кар’ера, що вiн постiйно працював, навчався, удосконалювався, намагався заробити бiльше i краще, просто вiн не мiг зрозумiти ii поведiнку. Бо, не далi, як кiлька днiв тому, вони майже посварилися через це.

– Я не розумiю вашого ставлення до свого майбутнього, – сказав вiн. – Ви витрачаете час на практику, яка не тiльки не приносить вам анi гроша доходу, але й не просувае вас у здобуваннi досвiду чи медичних знань.

– Тому що ви егоiст, – байдуже зауважила Люцiя.

Вiн щиро обурився:

– Я взагалi не егоiст, тiльки вважаю, що для того щоб роздавати, треба спочатку мати. Що ж, коли я справдi буду лiкарем у повному значеннi цього слова, коли матиму гарну практику, яка дозволить менi та моiй майбутнiй родинi процвiтати, я запевняю вас, панно Люцiе, що так само, як i ви сьогоднi, буду опiкуватись дитячими сиротинцями чи притулками для старих.

Професор Вiльчур, якого ви поставили так високо, запевняю вас, i я знаю це поза всяким сумнiвом, на початку своеi кар’ери не хворiв надмiрною фiлантропiею, тiльки працював над собою i для себе.

Люцiя знизала плечима.

– Йдеться не про благодiйнiсть. Ви мене зовсiм не розумiете.

Я доглядаю за бiдними не через фiлантропiю.

– Ну, це не мае значення. Можемо назвати це, якщо вам так зручно, почуттям соцiальноi вiдповiдальностi.

– Зовсiм нi, пане Яне. Не може бути мови про обов’язок там, де е задоволення. Я це роблю для себе. Менi подобаеться те, що я можу бути придатна, що я справдi потрiбна тим людям, якi не можуть дозволити собi лiкаря, кращого лiкаря.

– Згода. Я приймаю це з одним застереженням: спочатку потрiбно стати тим кращим лiкарем, бiльше часу присвятити вивченню клiнiчних хвороб, а не якихось там стандартних захворювань, якi вас нiчого не навчать.

Люцiя просто подивилась йому в очi.

– Скажiть менi, чи такi гiршi лiкарi, власне як я, не будуть тiй бiднотi потрiбнi?

Це роздратувало Кольського:

– Авжеж, але навiщо вам займатися цим, грузнучи в ньому за рахунок своiх здiбностей та можливостей на майбутне!

– О, бачите: егоiзм. Моi здiбностi, моi можливостi.