Професор Вільчур

Але ви не берете до уваги те, що я, можливо, просто не шукаю iнших можливостей, що, можливо, я знаходжу найбiльше задоволення в цьому, а не в iншому використаннi своiх здiбностей. Який же ви смiшний у тiй своiй слiпотi. Вам здаеться, що всi люди повиннi мати такi ж смаки й бажання, як i ви.

– Не тi самi, лише розумнi, розсудливi!

Люцiя хотiла вiдповiсти йому, що розрахунок в його iнтерпретацii зводиться до питань бухгалтерii, але зупинила себе.

У будь-якому разi пiсля цiеi розмови iхнi стосунки трохи охололи, й отриманi нинi троянди Люцiя сприйняла як своерiдну форму вибачення.

Цей здогад ii трохи роздратував. З кiлькох причин. Перш за все вона знала про дуже жорстоку ощадливiсть Кольського, який зi своiх зрештою невеликих доходiв мав би витратити чималу суму на цi квiти, звичайно, не без задньоi думки i не без того, що вiн нiколи не забуде цих витрат.

По-друге, у неi було вроджене небажання отримувати будь-що вiд людей, яким вона не могла або не хотiла вiддячити. Нарештi, Люцiя розумiла, що анонiмнiсть вiдправки – це особлива жертва з боку Кольського.

Вiрила, що вiн належить до того типу людей, якi, може, не переслiдують мету розголосу, але завжди прагнуть пiдкреслити свою присутнiсть у рiзних справах, у яких вони беруть участь.

Цi негативнi риси характеру Кольського не викликали обурення Люцii, вона скорiше поблажливо дивилася на них. Незважаючи на це, вона вирiшила висловити претензii за надiсланi квiти й чiтко пiдкреслити, що не бажае подiбних доказiв пам’ятi.

Одразу пiсля Рiздва саме виникла така нагода.

Уже пiзно ввечерi, працюючи в лабораторii клiнiки над мiкроскопiчним дослiдженням кровi одного з пацiентiв, Люцiя почула за собою кроки Кольського. Скориставшись тим, що може висловити своi зауваження, не дивлячись в очi Кольському, вона впевнено сказала:

– Добре, що ви прийшли. Я власне хотiла з вами поговорити. Чому ви робите такi речi? Повiрте, я навiть не можу вам подякувати, бо для мене це не було приемнiстю.

Кольський по-справжньому здивувався:

– Я не знаю, про що ви говорите, панно Люцiе.

– Не прикидайтесь. Я кажу про квiти. Ви робите безглуздi витрати, якiсь подарунки, якi не пiдходять анi вам, анi менi.

– Я нiчого не знаю про жоднi квiти, – твердо сказав вiн.

Їй спало на думку, що вiн зараз належним чином оцiнюе безглуздiсть своеi iдеi та використае анонiмнiсть посилки, щоб не признатися iй.

– Я не думала, що ви маете так мало громадянськоi смiливостi, – холодно сказала Люцiя.

Кольський довго мовчав.