Професор Вільчур

 – Вона швидко виймала скельця з мiкроскопа. Зробила кiлька записiв на формулярi i встала.

Вiн перегородив iй шлях:

– Панно Люцiе, ви не пiдете, поки не вислухаете мене. Чому?.. У чому моя провина?

– Я нi в чому вас не звинувачую.

– Тодi чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, вiдштовхуете моi почуття?

Вона скрушно похитала головою:

– Я не вiдкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу вiдповiсти вам тим самим.

– Чи я цього вимагаю вiд вас? Чи вимагаю вiд вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собi говорити про мою любов.

Я просто хочу мати надiю, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серцi прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрiбка симпатii, доброзичливостi, ласки…

Вона подивилася йому просто в очi.

– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозумiли. Я вiдчуваю до вас велику симпатiю, доброзичливiсть, але я знаю, що це дуже мало порiвняно з тим, що я можу, що я мала б вiдчувати до людини, з якою б хотiла пов’язати свое життя.

Я не дитина, менi вже 26 рокiв. Ви повиннi знати, що я можу на життя, на людей i на себе дивитися тверезо. Я вважаю вас найприемнiшим серед моiх колег, i якщо, як ви справедливо зауважили, я так довго намагалася запобiгти цiй розмовi, то це лише тому, що я не хочу втрачати вашу дружбу, яку дуже цiную. Але, оскiльки ви змусили мене це зробити, то мiй обов’язок запевнити вас, що я вас не любила, не люблю i нiколи не полюблю.

Кольський стояв блiдий з якоюсь безнадiйною посмiшкою на губах.

Жаль огорнув серце Люцii.

– Менi дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самi визнаете, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, нiж якби я обманювала вас якимись обiцянками, яких я не можу й нiколи не зможу виконати.

– Отже, ви не залишаете менi навiть тiнi надii? – тихо запитав вiн.

– Навiть тiнi, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.

Люцiя зiбрала зi столу формуляри i попрямувала до виходу.

Коли вона була бiля дверей, вiн вигукнув:

– Панно Люцiе, ще одне питання.

Вона зупинилася.

– Ви… ви кохаете iншого?

– Це так важливо? – спитала вона пiсля паузи.

– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.

– Так, я кохаю iншого.

– І ще одне. Ви любите… Вiльчура?

Люцiя нiчого не сказала. Кольський пiдiйшов до неi.

– Але це безумство, панно Люцiе… Зрештою, це стара людина… людина, побита життям… Що ви можете чекати вiд нього?..