Професор Вільчур

Ви знаете, як я шаную i обожнюю його… Я б не говорив вам цього всього, якби не усвiдомлював жахливий абсурд самого поеднання: вiн i ви. Вiн, який закiнчуе життя, i панi, яка щойно розпочинае його. Вiн, у якого безперечно народилося i згасло багато почуттiв, i панi, яка iх зовсiм не зазнала. Це божевiлля. Я його поважаю i багато чим йому завдячую, але я люблю вас i я зобов’язаний сказати вам про все це. Панно Люцiе, подумайте, що вiн може вам дати! Що вiн може вам дати!..

На обличчi Люцii з’явилася усмiшка.

– Дати?.. Дати?.. Як же зовсiм ви мене не знаете… Вiн так багато менi дасть, вiн дасть менi все, якщо захоче прийняти. Прийняти те, що я можу йому дати.

Люцiя дивилася на Кольського, але вiн вiдчув, що вона його не бачить. В ii очах водночас був смуток i посмiшка.

Вона постояла ще мить, потiм повiльно повернулася й пiшла. Кольський кiлька хвилин не мiг рушити з мiсця. Ще мить тому все в ньому бунтувало проти поразки, але тепер його охопила апатiя. Вiн стояв перед чимось, чого вiн насправдi не мiг зрозумiти, вiн не мiг би розсудити за категорiями здорового глузду, мiрками, якi вiн звик застосовувати до людських речей, мiрками, заснованими на правах, у якi вiн вiрив.

І раптом вiн зрозумiв, що зовсiм не знае Люцiю, що не мае поняття про ii психiку, про психiку жiнок взагалi.

Незважаючи на те, що йому було понад тридцять рокiв, Кольський мав недостатньо досвiду в цiй галузi. Вiн походив з незаможноi родини, з раннього вiку був вiдданий власнiй долi, розвинув у собi iнстинкт виживання та розумiння тих законiв, якi керують боротьбою за iснування.

А через те, що вiн не вмiв вiддаватися нiчому наполовину, вчепився в реальнiсть, реальнiстю для нього була робота i постiйний стимул: вперед, бiльше, краще!

Пiд таким гаслом протiкало його життя. На особистi задоволення та розваги рiдко вдавалося увiрвати кiлька годин, а своi знайомства з жiнками вiн, власне, вважав розвагою. Поки не зустрiв Люцiю.

У вiддiленнi все було в порядку.

Нiч обiцяла бути спокiйною. Вiн мiг спокiйно лягти у черговiй кiмнатi, щоб поспати, але спати зовсiм не хотiлось. Вiн поступово впорядковував своi думки, з них все чiткiше i зрозумiлiше почав поставати проект: оскiльки Люцiя така нерозсудлива, слiд зробити все, щоб створити труднощi для неi, щоб зробити неможливим допущення таких помилок, якi могли б вплинути на все ii майбутне.

Природно, будь-якi умовляння не допоможуть. Щодо цього у нього не було iлюзiй.