Професор Вільчур

Залишилося тiльки якимось ефективним способом вiдсунути ii вiд Вiльчура. Але як?.. Вiдтак, вiн довго не мiг знайти вiдповiдi. Якби вiн був у таких близьких та приязних стосунках з професором, щоб можна було дозволити собi вести вiдкриту й чесну розмову з ним, у нього був би певний шанс здiйснити свiй задум. Кольський не сумнiвався в тому, що цю доброзичливу людину легко переконати. На жаль, сама справа була надто iнтимна, надто особиста, щоб ii можна було порушити, а крiм того, наражали б Кольського на те, що Люцiя, дiзнавшись про несвоечасне втручання, взагалi розiрве з ним усякi стосунки.

Нi, це не пiдходило.

Вiдкритим залишалося ще одне питання. Усi в клiнiцi усвiдомлювали, що незабаром, через рiк, може, через пiвроку, професор Вiльчур пiд тиском громадськостi вiдмовиться й пiде з клiнiки. Досi Кольський з сумом думав про таку можливiсть, але тепер це йому здавалося вкрай бажаною можливiстю. Через Люцiю. Щодо неi, то вiн був переконаний, що зможе, незважаючи на суперечку мiж нею та професором Добранецьким, утримати ii посаду в клiнiцi.

Вiн знав, що Добранецький рахуеться з ним, з його повагою серед колег i що в перший перiод своеi влади не наважиться занадто радикально запроваджувати змiни, уникатиме конфлiктiв i намагатиметься об’еднати персонал. І тодi якось вляжеться. Зрештою, Люцiя як лiкар мае великi переваги: працьовитiсть, обов’язок, iнтуiцiю. З часом Добранецький помириться з нею…

Цi мiркування дали можливiсть Кольському зробити висновок, що в його власних iнтересах, i перш за все в iнтересах Люцii, не слiд нiчого робити, щоб якнайдовше затримати Вiльчура на посадi.

Навпаки, доцiльно спiвпрацювати з тiею групою, яка працюе над прискоренням його вiдставки. Доктор Кольський з важким серцем прийняв таке рiшення, але не мiг прийняти iншого.

Люцiя тiеi ночi також довго не могла заснути. Їi обурила й засмутила розмова з Кольським, до якоi вiн так жорстоко i непотрiбно довiв. Вона вiдчула великий жаль за вiдсутнiсть делiкатностi. Насправдi вона боялася, що iхнi стосунки бiльше не зможуть повернутися до колишньоi свободи та тiеi колегiальностi, яку вона так цiнувала.

Вiн нiчого не здобув своею незграбнiстю, а тiльки все зiпсував. Люцiя, йдучи додому, дорiкала собi за те, що надто лагiдно поводилася з ним. Потрiбно було чiткiше сказати, що таке цi зiзнання i як вона оцiнюе його несвоечасну наступальнiсть.

Лише у своiй кiмнатi, зайнята тими думками, вона побачила троянди у вазi i подумала: «Якщо вони не вiд нього, то хто iх прислав?..