Професор Вільчур

Однак, об’ективно кажучи, цим панам не можна вiдмовити в тому, що вони стверджують, нiби пан професор втомлений, i наслiдки цiеi втоми вкрай негативно впливають на роботу клiнiки. Пан професор рiдко й епiзодично придивляеться до того, що тут дiеться. А тут вiдбуваються поганi речi. Персонал збуджений, iнтригам, плiткам, взаемнiй гризнi кiнця-краю немае. Словом, анархiя. Щоб керувати таким великим закладом, ви самi це визнаете, потрiбна мiцна i надiйна рука, мiцнi нерви i, зрештою, майже постiйна присутнiсть на робочому мiсцi.

Я знаю, пане професоре, те, що я кажу, неприемне для вас, але, позаяк ви мене запитали, хочу справу поставити вiдкрито.

Вiн закiнчив, i запанувала довга тиша. Нарештi професор Вiльчур встав. Хотiв посмiхнутися, подаючи руку Кольському. Однак не мiг змусити себе посмiхнутися.

– Дякую вам, колего, – сказав вiн.

Кольський без слiв залишив кабiнет. Коли за ним зачинилися дверi, Вiльчур впав у фотель.

І ось раптом, з найменш очiкуваного боку вiн зазнав болiсного удару, завданого рукою, вiд якоi вiн чекав найбiльшоi допомоги.

Отже, чи справдi вiн так сильно втратив самокритику?.. Хiба вiн не може побачити в собi того занепаду, який чiтко бачать не тiльки вороги, але й друзi? Чи й справдi вiн став людиною безпорадною, шкiдливим стариганом, перешкодою для iнших?.. Той, хто все ще вiдчувае стiльки сил, вiри та бажання працювати?..

Вiльчур iз сумом глянув на письмовий стiл, де лежали два аркушики паперу, два листочки. Вiн повiльно взяв iх, зiм’яв i жбурнув у смiтник.

Чому вiн повинен звертатися до iнших? Усi вони, якщо зможуть видобути iз себе лише щирiсть, як Кольський, без сумнiву повторять йому те саме. Викликати iх тiльки для того, щоб пережити iще кiлька принижень, вислуховувати цi жахливi нищiвнi слова – вiн вiрив, що вони несправедливi, але вимовленi вони були з переконанням у своiй правотi…

Бiй програно. Вiльчур розумiв це i зумiв поступити так, як наказувала його совiсть.

Вiн також спокiйно вийняв аркуш паперу i написав на ньому:

«Шановний пане голово! Помiркувавши i вивчивши ситуацiю в клiнiцi, я дiйшов висновку, що едино правильним рiшенням буде мiй вiдхiд.

Оскiльки пiсля такого рiшення менi було б занадто важко перебувати тут навiть ще кiлька днiв, дозволяю собi передати керiвництво професоровi Єжи Добранецькому, моему нинiшньому заступниковi, який дуже добре ознайомлений зi справами закладу. Висловлюю свою повагу – Рафал Вiльчур».