Професор Вільчур

 – Менi було б соромно повторити вам, пане професоре, що вiн менi виговорював… Ви справдi пили з ним, пане професоре?

– Я трохи випив… трохи забагато, – усмiхнувся Вiльчур. – Але що це, панi в шубi? Ви виходите?

– Так. Я просто чекала на вас, пане професоре, бо сторож сказав менi, що ви незабаром будете йти.

– Це чудово. Тодi ходiмо.

На дворi був легенький морозець. Легенi iз задоволенням вдихали освiжаюче повiтря. Вони перейшли на iнший бiк вулицi. Професор Вiльчур зупинився i почав розглядати будiвлю клiнiки.

Майже всi вiкна свiтилися м’яким бiлим свiтлом. Високий пiднесений фасад будiвлi, який панував над оточенням, мав у собi щось гiдне, спокiйне i незмiнне.

Професор стояв нерухомо. Минали хвилини. Здивована його незвичайною поведiнкою, Люцiя подивилася на його обличчя й побачила двi сльози, що бiгали по щоках.

– Професоре! – гукнула вона пошепки. – Що з вами?

Вiн повернув голову в ii бiк i посмiхнувся.

– Я трохи зворушився. Я залишив тут багато душi… багато…

– Залишили?

– Так, панно Люцiе.

Залишив. Я бiльше нiколи не повернуся сюди. Це прощання.

– Про що ви говорите, пане професоре!

– Так, панно Люцiе. Сьогоднi я був тут востанне. Я подав у вiдставку, передав керiвництво професоровi Добранецькому… Я вже старий, панно Люцiе.

Люцiя не могла вiдповiсти, горло стиснуло, вона тремтiла, мов у лихоманцi. Вiльчур помiтив це й обережно взяв ii пiд руку.

– Ходiмо вже. Зрештою, нiчого важливого не сталося. Це звичайний порядок речей – старi поступаються мiсцем молодшим.

Так було з початку свiту. Не хвилюйтеся з цього приводу, панно Люцiе…

– Страшно… страшно… – повторювала вона тремтячими губами.

– Нiчого страшного. Всi так переконували мене, що менi треба вiдпочивати, i я нарештi iм повiрив. Облишмо i не говорiмо бiльше про це. Як ви провели свята?

Вона похитала головою.

– Ох, пане професоре, я справдi не можу зiбратися з думками. Це впало на мене, як грiм з ясного неба.

Вiн коротко засмiявся.

– Ну, не зовсiм ясного.

Ця хмара довгий час нависла над моею головою, i там не стiльки було грому, скiльки якогось шипiння та свисту. Дуже дивна хмара. Мене тiшить лише те, що едина блискавка з неi впала з моеi волi… Отож, скажiть, як ви провели Рiздво.

– Чому ви питаете, пане професоре? – сказала вона за мить. – Ви ж знаете, що для мене це не могли бути веселi свята.

– Чому нi? Ви молода, талановита, життя для вас вiдкрите. Ви щойно його розпочинаете.