Професор Вільчур

Я щойно сьогоднi повернувся з вiдпустки i менш обiзнаний з поточними справами, нiж ви. Отже, ви погоджуетесь?

– Я згоден, – коротко вiдповiв Добранецький.

Вiльчур пiдвiвся.

– У такому разi справу вирiшено, i я прощаюся з вами.

Добранецький теж пiдвiвся:

– Прощавайте, пане професоре.

Вiн простягнув руку Вiльчуровi, але той похитав головою:

– Нi, прошу пана. Руки вам подати не можу.

Добранецький якусь мить стояв мов скам’янiлий, потiм раптом повернувся i швидко вийшов з кабiнету.

Професор Вiльчур мав тут ще багато роботи.

По шафах, в кабiнетi, на письмовому столi, по рiзних шухлядах у нього було багато приватних книг, записiв, начеркiв лекцiй тощо. Це треба було посортувати, упорядкувати та упакувати. Коли вiн закiнчив цю роботу, на вулицi вже темнiло.

Вiн одягнувся i, проходячи через приймальню, побачив Люцiю. Вона на нього чекала тут.

– Доброго вечора, панно Люцiе, – втiшився вiн. – Я думав, що сьогоднi вас немае у клiнiцi. Чому ви не зазирнули до мене?

– Але я була тут, пане професоре, я проходила кiлька десяткiв разiв, а над вашими дверима все горiла червона лампочка.

– Так, так. Я був дуже зайнятий.

– У вас сьогоднi закiнчилася вiдпустка?

– Сьогоднi, – пiдтвердив Вiльчур.

– Який ви недобрий, пане професоре! На Рiздво ви ж були у Варшавi, а я про це нiчого не знала.

Вiн засмiявся до неi.

– Як ви дiзналися?

– У мене було аж два докази вашоi присутностi.

Вiльчур зацiкавився:

– Аж два?

– Так, я вам дзвонила, пане професоре.

– Юзеф нiчого не сказав менi про це.

– Бо це зовсiм не Юзеф пiдняв слухавку, а якийсь дивний чоловiк. Менi здалося, що… що… Перепрошую, але вiн менi здався психiчно хворим.

– Психiчно хворим?

– Так. Вiн плiв такi нiсенiтницi i був, здаеться, зовсiм п’яний.

Професор засмiявся i махнув рукою.

– Ах, зрозумiло. Це Омела. Ви його знаете. Наш колишнiй пацiент. Дуже приемна людина.

– Приемна людина? – здивувалася Люцiя. – Здаеться, був такий злодiй у безплатному вiддiлi.

– Саме вiн, – пiдтвердив Вiльчур. – Вiн якийсь здекласований iнтелiгент. Виявити, ким вiн був до цього, неможливо. Сьогоднi вiн справдi злодiй. Я навiть не знаю його iменi. Я познайомився з ним багато рокiв тому, якщо мене не зраджуе пам’ять, Об’ядовський або Обедзинський, сьогоднi вiн мае прiзвище Омела, через рiк вiн, ймовiрно, змiнить його на якесь зручнiше. Так, це дивна людина. Звичайно, вiн – злодiй…

– І п’яниця, – додала Люцiя.