Професор Вільчур

Кожна моя думка була думкою про неi, кожен мiй вчинок був вчинком для неi. Я кохав. О, я знаю, що значить кохати. Я пам’ятаю себе в тi роки, також пам’ятаю, що я не мiг, не мiг завоювати ii серце. Я, мабуть, був надто товстошкiрим, обсипав ii ласкавими словами, тремтiв вiд думки, що якась найменша ii примха не буде задоволена… Але у неi не було маленьких примх. Вона прагнула лише одного: вона хотiла покохати. А я не мiг стати тим, кого вона могла би покохати. Завжди, щодня в ii очах я бачив якийсь наче страх передi мною, безмежну вiдстань, яка вiддiляла ii думки, ii свiт вiд мого.

Вона була зразковою дружиною, навiть бували хвилини, коли я починав вiрити, що ми зблизимось. Однак iлюзii швидко зникали. І знову я ставав безпорадним перед цiею мовчазною, незрозумiлою для мене iстотою, певне такою ж незрозумiлою для мене, як i я був незрозумiлим для неi. Щодо мене, то вона поводилася, як маленьке дитя, котре потрапило в клiтку до слона. Вона довiряе йому, але боiться кожного свого поруху, кожного свого слова, бо не знае як вiдреагуе цей великий важкий звiр.

Вiльчур замовк, через деякий час Люцiя запитала:

– Вона померла?

Професор ствердно кивнув головою i раптом оживився:

– Ходiмо. Зайдемо до мене, я покажу вам ii фотографiю.

І нiби не очiкував найменшого протесту вiд Люцii, одразу повернув до свого дому. Люцiя йшла поруч, усе в нiй всерединi тремтiло. Їi власнi зiзнання, а тепер ще й зiзнання професора розбурхали в нiй страшенну плутанину думок i почуттiв. Ах, чому ж вона не жила ранiше, чому ж вона не пiзнала його ранiше за ту, глупу i негiдну, яка не могла оцiнити свого щастя.

Люцiя знала, що Вiльчур колись був одружений i вже багато рокiв вiн удiвець. Три роки тому вона навiть мимохiдь познайомилася з його дочкою панi Чинською, до якоi вiдчувала справжню симпатiю. Про романтичне минуле родини Вiльчурiв по мiсту кружляло так багато суперечливих iсторiй, що важко було вiдрiзнити правду вiд уявних речей. Бiльше того, Люцiя не мала схильностi цiкавитися тим, що спонукае iнших жiнок копатися в чужих справах.

Щодо Вiльчура, то вона навiть i надалi хотiла, щоб вiн залишався для неi загадковою фiгурою – напiвлегендарною-напiвреальною. Вона хотiла пiзнавати його день за днем, так як сторiнка за сторiнкою розкриваеться розповiдь про трагiчнi переживання улюбленого героя, iсторiя його життя, лабiринти його душi.

З приводу рiзних професiйних питань Люцiя вже кiлька разiв вiдвiдувала вiллу професора. Вiн завжди приймав ii у вiтальнi.