Професор Вільчур

Цього разу вперше запросив ii до кабiнету. Вiн увiмкнув свiтло i, нiчого не сказавши, вказав на великий портрет над камiном.

З широкоi срiблястоi рами на Люцiю споглядала великими, нiби трохи здивованими очима, красуня з русявим волоссям й дiвочим овалом обличчя. Смуток нiби оповив невеликi вуста, красива витончена рука з довгими гарними пальцями безвладно лежала серед складок темного шовку сукнi.

Хвиля ревнощiв стисла серце Люцii. Їй видалося, що ця панi на портретi у сто разiв красивiша за неi, незрiвнянно витонченiша i делiкатнiша.

– Вона мала на iм’я Беата… – почула за собою тихий голос Вiльчура. – Одного разу я повернувся i застав будинок… порожнiм. Вона пiшла, вона покинула мене, покинула мене задля iншого, заради любовi.

Люцiя вiдчула, як ii серце шалено забилося. Раптово вона повернулася, схопила руку Вiльчура i гарячково, несамовито плачучи, почала ii цiлувати, нiби тими поцiлунками хотiла нагородити його за ту кривду, оту злочинну кривду, заподiяну отою…

– Що ви!.. Що ви робите! Панно Люцiе! – обурено вигукнув Вiльчур, раптово повернувшись до реальностi.

 – Дайте менi спокiй, це нi на що не схоже.

Вiн посадовив ii, тремтячу вiд плачу, у фотель, окинув поглядом кiмнату в пошуках карафки з водою. На столику бiля камiна стояв коньяк. Професор налив келишок i подав Люцii, звертаючись твердо й водночас нiжно, як зазвичай переконував своiх пацiентiв слухатися його:

– Випийте це зараз.

Люцiя послушно пiдкорилася його наказу i повiльно заспокоiлась, а Вiльчур тим часом говорив:

– Ви повиннi контролювати своi нерви, шановна панi.

Тримати себе в руках. Що ж ви за лiкар, якщо чужi страждання виводять вас iз рiвноваги настiльки, що в старому поштивому професоровi ви раптом побачили кардинала, до руки якого припали в поцiлунку? А може, таким чином ви хотiли вшанувати мою старiсть?.. Вiдiбрати у мене решту iлюзiй? І як ви зараз виглядаете? Будь ласка, витрiть цi непристойнi сльози.

Вiн подав iй свого великого носовичка, а Люцiя, витираючи очi, все промовляла:

– Ненавиджу ii… Ненавиджу…

Сидячи у фотелi вона потроху заспокоювалась.

– Ну, може, ще одну чарочку? – спитав Вiльчур.

Люцiя заперечила порухом голови.

– Дякую i дуже перепрошую за цей спалах iстерики. Поводжусь справдi огидно.

– Через ввiчливiсть i тактовнiсть я не смiю перечити, – навмисне сказав Вiльчур невдоволеним тоном. – Не смiю перечити. Ви поводитеся так, як анемiчна учениця жiночоi школи пiсля перенесеноi золотухи.