Професор Вільчур

Професор хотiв розсмiшити дiвчину, але його слова не потрапили до свiдомостi Люцii.

– Ви… ви все ще кохаете ii? – спитала вона i прикусила губу, щоб знову не розплакатись.

Брови Вiльчура зiйшлися.

– Дорога панi, минуло вже стiльки рокiв, стiльки води утекло, стiльки разiв навеснi ii могила вкривалася новою травою… Час робить свое… У мене залишилася пам’ять, гiркi й болiснi спогади. Шрам. Я пробачив. Ось i все.

Вiн на мить задумався й додав:

– Бачите, i з цього ви можете дiзнатися, що робить час. Усе минае.

Те, що колись здавалося нам всесвiтом, з часом ми бачимо маленькою пилинкою i не можемо зрозумiти, чому тодi пiддалися iлюзii.

– О нi, – сказала Люцiя, – але ж ви досi вважаете, що та жiнка була для вас всесвiтом. Справжне кохання, навiть згасле, все одно залишаеться чимось великим.

Вiльчур махнув рукою.

– Це у таких самiтникiв, як я. Хто знае, що б я сьогоднi думав про Беату, якби незабаром пiсля ii вiдходу на моему шляху постала якась iнша жiнка… якесь нiжне серце, якесь глибоке почуття…

Вiн посмiхнувся i додав:

– Але на своему шляху я не зустрiв нiжних сердець.

Жiнки моею дорогою не ходять.

Люцiя посмiхнулася.

– Вони ходять, але ви iх не бачите. Коли ж з’являються такi наполегливi й поводяться нав’язливо, то ви iх позбуваетесь за допомогою проповiдi про рiзницю у вiцi.

– Це не проповiдь, – сказав вiн нiжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вiк, панно Люцiе. Слiд також враховувати, що власне я людина кiнчена…

– Що ви говорите? – запротестувала вона.

– Саме так. Зношений старий чоловiк, викинутий за борт, – переконував ii серйозно Вiльчур. – Подумайте, якi в мене можуть бути перспективи. Я б мiг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постiйний контакт з усiма цими людьми, вiд погляду на яких мене верне. Я хiрург. Зрештою, я не можу робити операцiю вдома i в результатi буду змушений просити надати операцiйну. Ви самi розумiете, що пiсля моеi вiдставки сьогоднi наражати себе на будь-якi запитання, коментарi, зауваження чи навiть косi погляди було б вище моiх сил.

Отже, то що ж менi залишаеться? Догоряти. Panis bene merentium[44 - Хлiб для заслужених; перен. пенсiя (лат.).]. І без масла. Бо мусите знати, що я повнiстю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваемо, вже не е моею власнiстю. Мене ласкаво залишили тут доживати вiку…

Професор сумно посмiхнувся.

– Доживати в надii, що життя скоро закiнчиться.

– Я абсолютно з вами не згодна, – енергiйно протестувала Люцiя.