Професор Вільчур

 – Але ж вам залишаеться, поки ви не позбудетеся цiеi, зрештою, зрозумiлоi дратiвливостi на пунктi зустрiчi з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова дiяльнiсть. Унiверситетськi лекцii, клiнiка, лiтературна творчiсть…

Вiльчур задумався.

– Нi, це не в моему характерi. Я можу писати лише тодi, коли писання заповнюе вiльний вiд активноi роботи час; а щодо лекцiй… Дорога панi, й звiдти мене вигризуть. Нi, менi нiчого не залишилося. От лише як замкнутися в домi й чекати смертi. Вона ж не забариться. Так уже це в природi влаштоване, що непотрiбне зникае саме собою.

І я вiдчуваю, що я непотрiбний.

– Власне, це я маю на увазi, пане професоре. Я маю на увазi те, що ви почуваетеся непотрiбним. Я хочу переконати вас, що це просто миттевий настрiй, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життева сила не ослабла, що ваша генiальнiсть чи енергiя зовсiм не зменшилися. Це тимчасова депресiя.

– Не вiрю.

– Тож я переконаю вас.

– Яким чином?

– Ви почали ту свою велику роботу про раковi пухлини…

– Не так розпочата, як закинута.

Я вже з рiк до неi не зазирав. Менi замало багатьох матерiалiв. Треба було б iх збирати, шукати й сортувати, i я вам скажу вiдверто, що не вiдчуваю найменшого бажання робити це.

– Тодi я допоможу вам. Я подбаю про це.

– Це була б самовiдданiсть з вашого боку. Ви добре знаете, панно Люцiе, що я не можу прийняти таку жертву.

– Але ж це нiяка не жертва. Ви за це видiлите менi частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зi своiм iм’ям мое.

«У спiвпрацi з доктором Люцiею Канською». Така честь – не будь-що.

Пiсля тривалого наполягання Люцii Вiльчур, хоч i неохоче, остаточно вирiшив, i наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила пiсля обiду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слiд додати матерiал, вилучали бiблiографiчнi деталi з професiйних журналiв. Перед вечором вони спiлкувалися за кавою, пiсля чого Люцiя прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, вiдiбраних з бiблiотеки.

Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люцii, депресiя Вiльчура не проходила. Вiн часто вiдкладав авторучку i впадав у роздуми на кiлька годин, пiсля чого вже був не в змозi не лише працювати, але навiть розмовляти з Люцiею.

Одного разу вона застала його п’яним. Люцiя була близька вiдчаю, але все-таки вирiшила i все ще твердо вiрила, що щось станеться i змiнить ситуацiю, змiнить ставлення Вiльчура.