Професор Вільчур

Так пролетiло два мiсяцi. Час Люцii минав мiж працею для професора i заняттями в клiнiцi та пошуками роботи в якомусь iншому медичному закладi, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрiчала жодних утискiв, на якi очiкувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клiнiцi все йшло по-старому, нiяких змiн i зрушень не вiдбувалося. Але атмосфера стала зовсiм iншою. Бiльш чутливi, а до них належала Люцiя, вiдчували це на кожному кроцi. Тут нiхто нiколи не згадував прiзвища Вiльчура.

З Кольським вона стикалася дедалi рiдше. З часу iхньоi принциповоi розмови вiн не намагався повернутися до тiеi теми, але не змiнився щодо неi. Про приватнi справи вони взагалi не говорили. Тому вiн не знав, що Люцiя спiвпрацюе з професором Вiльчуром. Вiн також не знав, що вона шукае iншу роботу. Лише одного разу, коли вiн пiсля розмови з Добранецьким мимохiдь запевнив, що ii становище в клiнiцi не порушено, вона вiдповiла коротко:

– Менi все одно.

Насправдi iй було не все одно. Через надлишок лiкарiв у Варшавi вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люцiя безрезультатно вiдвiдала десятки установ. Записували ii адресу та номер телефону й обiцяли повiдомити, коли вiдкриеться вакансiя.

Тим часом прийшов березень, а з ним i рання весна цього року. На вулицях було все бiльше ошатно вбраних жiнок i чоловiкiв у костюмах. Дерева випускали першi пуп’янки, деякi кущi вже ледь зазеленiли.

При цьому Люцiя не могла не помiтити, що з кожним днем професор стае все похмурiшим i що його зовнiшнiй вигляд також погiршуеться. Вона вирiшила також виводити його на прогулянки. Спершу вiн навiть не хотiв про це чути. Але погодився за умови, що вони виходитимуть вечорами, уникаючи тих мiсць, де можна було зустрiти знайомих.

– У селi зараз мае бути чудово… Чи ви знаете весну в сiльськiй мiсцевостi?

– Я лише неясно пригадую ii з дитинства.

– Ви багато втратили. Весна на селi… Земля пахне, ви розумiете? Земля пахне i повiтря пахне. Птахи. Дуже багато птахiв. Заклопотанi, збентеженi лiтають, щебечуть, поспiшають, несуть якiсь стебельця, якiсь соломинки, якiсь клаптики моху… І жайворонки високо в небi… І корiв гонять на пасовище… Небо таке блакитне, блакитне… Я провiв кiлька таких весен на далеких околицях, у Бiлорусi… Ви там колись бували?

– Нi, нiколи.

– Тихий край, прекрасний край.