Українська модерна проза

Гордо дивилися на мiнливе небо, ловили очима безмiрний обрiй, ранiш од усiх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, лiси i води, сонце красне i зорi далекi. Любили своi верхи i нiколи не селилися по низинах.

Так минали столiття…

Прийшов Невiдомий, поставив над рiкою шибеницю, звiв моiх предкiв у долину, казав селитися по берегах. За се обiцяв рай небесний.

Тодi перестали моi предки шанувати, мов святиню, лiси, води, сонце красне й зорi далекi. Побудували над рiкою села й мiста. На свiтлi верховини пiдiймалися лише для того, аби рубати гiллястi дуби, аби забити безборонного звiра.

Човнами та байдаками плавали вiд джерела й до гирла, i рiка стогнала пiд натиском плотiв.

Колись кучерявi гори облисiли, замiсть зелених стали сiрими, i рудi скелi понависали над головами моiх предкiв. Скелi зривалися, стирали з лиця землi села й мiста, замулювали глибоку рiку. Гори осiдали, осипалися. Сонце палюче випивало беззахиснi води, а суховiй замiтав пiсками в безсиллi протестуюче джерело.

Дощова хмара вже не спочивала на шпилястих верхах, а перелiтала ген у iншi краi, щоб там упасти на спраглу землю дрiбним дощиком.

Скелястi, обдертi гори не кидали на рiку темного холодку. Пересохла рiка не давала iм цiлющоi вогкостi. У горах не щебетали веселi пташки, не грiлися проти сонечка молодi сарни, а лиш вили голоднi вовки. В умираючих водах не плескала при мiсяцi лискуча риба, а мiж скелями й камiнцями сичали гади, пожираючи слизьких жаб. Ледве просочувалася через пiски вода з джерела.

Колись широка, як море, рiка, що розпирала крутi береги, далеко вiдiйшла вiд них, журливо перестрибувала по кремiнцях i тихо рокотала, нiби плакала за минулим.

Того плачу не чули вже високi небеса. Той плач не доходив уже i до моря далекого, бо вже сама рiка губилася десь на путi в пiскових кучугурах.

Моiм предкам, що стратили шлях у широкi свiти, впала на серце туга. Їм стало важко.

Потроху забували про високу блакить, про яснi зорi, про небеснi глаголи. Переорали широку долину, по якiй колись текла рiка, покидали в землю зерна.

Щоб овочi не всихали, покопали вiд умираючоi рiки канави, розiбрали воду на своi поля й городи.

Ходили, понуривши чоло, одно – рилися в неродючiй землi, поробилися дикими, як звiрi. Широке корито колись великоi рiки зеленiло городами. По всiй долинi посiялись убогi хатки.

Тут було темно, бо нависали обдертi гори, удень рудi, а вночi чорнi. І вже на iх верхах не спочивала весняна хмара, i теплi роси не падали на спраглу землю.