Українська модерна проза

Сюди не долiтали небеснi глаголи, нiхто тут не знав будучого, забув про минуле… всi призабули, що колись вони жили на веселих верховинах, у раю земному, а тут, у низинi, текла велика й могутня рiка. Тепер моi предки копалися у своiх городах. Метушилися на дрiбненьких клаптиках власноi землi, терпiли вiд голоду, хворiли вiд тяжкоi працi, погибали вiд пошестей. Їм було важко, бо не чули небесних глаголiв, напоювали зачерствiле серце лютiстю проти брата свого. Звiдусiль були вони стисненi високими горами, i погляд упирався в навислi над головами чорнi скелi.

Очi нiколи не спочивали на широкому обрii, вiд того болiли. Забули моi предки про широкi свiти, не бачили, коли й де сходить сонце. Копалися в землi, мов кроти, нiколи не дивилися на свiтле небо, бо коли iм наставав ясний день, то сонце стояло в зенiтi i промiння його слiпило побляклi очi. Не знали чаруючоi безлiчi зiр, бо бачили лише клаптик неба, немов iз колодязя… А там, на пустинних верховинах, розстилався широкий обрiй i щоранку сходило вабливе сонце…

Так минали столiття…

І сталося одного дня… Коли сонце стояло в зенiтi, пекло нестерпуче, коли нiхто не смiв глянути своiми пiдслiпуватими очима на свiтле небо, нагло налетiла страшна, як смерть, хмара, повисла над замуленим джерелом.

Така чорна, що пiд нею панувала нiчна темрява. Велика – збурений вихор не мiг розiгнати ii. Густа – опиралася бурi, як i кам’яна башта. Хотiла упасти ливним дощем на пересохлу долину, на розпеченi сонцем гiрськi скелi.

Розлючений вiтер не мiг анi пiдняти ii в небеса, нi розвiяти туманом по долинi. Тiльки iз скаженою силою вертiв на одному мiсцi, наче стовп куряви. Немов хуртовина, завивала й крутилася над джерелом хмара. Шумiла, як пралiс у бурю, ревла, нiби море у негоду… І раптом сей страшний тайфун цiлим своiм тiлом упав на засипане пiсками джерело. Струсилася й застогнала долина. Мов електричнiсть, пробiг по нiй пiдземний гук i вдарив у кожне живе серце. Усi жахнулися, зачувши неминучу загибель.

А сонце стояло в зенiтi, пекло нестерпуче, i нiхто не смiв глянути на свiтле небо. З шумом ринула вода в долину бурхливим морем. Ринула в долину потопом. Враз залила городи, враз заховала хати. Усе живе, що встигло лише схаменутися, бiгло з перестраху куди очi, падало, захлипувалося, уносилося непереможною водою… Усе живе дерлося на крутi береги, на гори шпилястi, вище й вище, аж на самi верховини…

Умираюча рiка вiджила.