Земля (збірник)

Як Бог схоче, так i буде! Вiн може все вiдвернути. Михайло падае додому».

Так. Та й з тим вернулася. Була зовсiм прибита. Ворожка все вгадувала, коли було прийти до неi, та й сим разом, мабуть, правду говорила. Тому вона вже тепер плакала, iй було так гiрко на душi, що не могла з собою упоратися. Вона знала, що Михайла обстрижуть, хоч вiн тепер i «додому падав», i що пiде вiд неi восени на два-три роки, а може, й навiки… Вона не сумнiвалася над словами ворожки. Говорила так, що не могла iнакше, як вiрити.

А якби й половина того була правдою, то все ii ждало якесь нещастя, ii ждали, – як казала ворожка, – кривавi сльози… Ворожка оця була чарiвницею. Рiзними зiллями i примiвками вiдiбрала власнiй рiднiй сестрi чоловiка, а той, покинувши жiнку й дiтей, прийшов до неi i жив iз нею як чоловiк iз жiнкою, хоч вона була старша й погана. Вона зналася на рiзнiй силi й не говорила на вiтер. До неi зверталися всi дiвчата й хлопцi iз сусiднiх сiл, вона всiм помагала. Одним зiллям, iншим примiвками. Говорила як iз книжки й угадувала з карт, хто приходив до неi з серцем i вiрив у те, що вона говорила. Вона вiрила в те, що вона виворожила… Тихо плачучи, робила тепер одну роботу за другою. Розклала огонь, приставила вечерю, перечислила всi кури й качки i злагодила в клуночок снiдання на завтра. Враз iз дниною мав iти Івонiка з Михайлом орати в поле. Пораючись отак то тут, то там, вона не замiтила, як Сава вступив у хату i, станувши в кутi пiд пiччю, слiдив за нею мовчки напiвглумливо, напiвзчудовано. Вiн був високий ростом, вищий вiд свого брата, але нiжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неi i був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собi щось зимного й несупокiйного. З його нiжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро i вiдтручував вiд себе. Очей сих не наслiдив вiн анi вiд тата, анi вiд мами. Коли очi Івонiки були дзеркалом самоi доброти серця й чесноти, погляд у Марiйки м'який, звичайно глибокий i зажурений, в усмiху несказанно лагiдний i гарний, то його очi, великi й сивi, не мали нiчого спiльного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землi, колисалися вiд одного предмету до другого, однак коли звернулися раз на що i прикувалися на хвильку до чого, почали миготiти в холодному, мов сталь, блиску й у тiм блиску розходилися. Страхали iменно, коли хотiли щось добачити.