Марія Пустельна, або Історія одного лева

Вiн падав, скочувався донизу, в якiсь глибокi ями, провалля мiж гiр, верхiвки яких торкалися неба, засiяного яскравими зорями.

Притулившись спиною до ще теплоi скелi, закуривши цигарку, весь у пiску, вимазаний грязюкою, дивився Гурiй на цi гори у слабкому дрижачому темно-лiловому свiтлi i вiдчував серцем цю картину нiчноi пустелi – найкращу у Всесвiтi, ту, що досi нiким не була i нiколи не буде написана, тому що Бог цю картину створив лише для споглядання. І вiд нечуваного щастя i радощiв, що переповнювали його серце, вiд усвiдомлення того, що на землi е така Божа Краса, Гурiй несподiвано почав плакати…

– Р-р-р! – пролунало раптом гарчання поруч.

Наче гострi гвiздки вдарили його ззаду. Гурiй вiдсахнувся, вiдскочив вбiк. Через мить якась темна сила кинулась на нього.

Важкий удар збив Гурiя з нiг i повалив його на землю. Хтось почав рвати його спину, обдаючи гарячим диханням чоло. Хтось бив його по головi. Несамовито закричавши, Гурiй поплазував уперед, щоби видертись з потужних лап.

Вилiз на колiнах, але знову був збитий ударом у спину. І знову його дряпали кiгтi, i рвали йому шкiру, i били по головi, наче намагаючись здерти волосся. Вiн вiдчув, як iкла встромились у його лiве плече, i гострий бiль вiд розiрваного сухожилля обпiк його до самих п’ят.

Вiн знову виповз, вiдчуваючи на всьому тiлi теплу липку кашу – кров, змiшану з брудом. Вiдштовхуючись лiктями, намагаючись втекти, видряпувався наверх по камiнню, скочувався, i знову iкла упивалися в нього. Вiн кричав, задихався, в очах було каламутно вiд кровi i пiску.

Але гаряче дихання не вiдступало.

І тодi Гурiй зрозумiв, що вiн не втече вiд цього молодого лева, що едине спасiння – битись. Вже не тямлячись, пiшов уперед, гамселячи вiдчайдушно кулаччям цю рикаючу масу куди прийдеться: у гриву, у груди, у морду. Потiм знову спробував бiгти…

Свiтало, першi променi сонця стрiмко розганяли темряву. Гурiй заповз в якусь щiлину пiд скелею. Почав вигрiбати з-пiд себе пiсок, споруджуючи своерiдний бруствер.

З ями вiн бачив лише лев’ячi лапи i зрiдка гриву, коли лев тикався головою у бруствер. А Гурiй все вигрiбав з-пiд себе пiсок, не припиняючи кричати захриплим, зiрваним голосом.

Незабаром сонце вже нещадно палило пустелю. На пляжах пiд картатими тентами лежали вiдпочиваючi, понад морем лiтали дельтаплани. Димiли кальяни, з пляшок лилися холодне пиво i пепсi.

А далеко, у тисячолiтнiх горах, пiд однiею зi скель лежав Гурiй у мiсивi з кровi та грязюки.