Людина

Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слiзьми заливатись… може, навiть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи ж для того мае вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже у свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi?

– Ах, розумiеться, що женяться!

– Адже людина – лиш людиною! – доказував лiкар. – І чим, властиво, бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як… звiриною, i то товариською, розумною звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб розмножуватися – все те вона мае таке саме, як звiрина.

Сього годi заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що есть по правдi, те й по разумi. Будемо, отже, доти апелювати до ii розуму, доки вона квiнтесенцii не зрозумiе. А коли зрозумiе й вiддасться, то побiда по нашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина… одне, друге… домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi й тобi вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Haupttreffer![18 - Найбiльший виграш (нiм. ).]

– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мiй потiшителю! Я не в силi. О Боже! За що караеш ти мене так тяжко?..

* * *

І доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити, що застав ii саму дома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго ii не бачив, i вираз ii лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiду нiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровами спряталось щось… щось, чого вiн не розумiв, що, однак, здавалось йому знакомим.

«Божевiльнiсть», – мелькнуло йому через думку. І з пильною цiкавiстю звернув назад на неi погляд та на ii пречуднi, тепер супокiйнi очi.

– Чого дивитесь на мене так чудно, пане доктор? – питала вона, привiтавшись.

– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змiшаний, не даючи нiякоi вiдповiдi на ii запитання.

– Адже бачите…

– Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах!

– Так. Однак можна й полюбити се, що передше ненавидiлось.

Наприклад, папiроску в жiночих устах. – І знов замовкла.

Вiн почав був говорити про нервовiсть i що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрi мае супроти себе й супроти других; особливо проти родичiв[19 - Родичi – батьки.]. Замiтив, мiж iншим, що людина – звiрина привички i що е люди, у котрих чутливiсть – джерело всякого безталання…

Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно.