Остарбайтер

Дядько лаявся, розумiючи, що з дiрявого кошика все-все витече, поки вiн добiжить до оселi, однак, продовжував поспiшати вгору вулицею Дарвiна, i свого трофею не полишав. Максим також було подався за ним, однак побачив, як якийсь дивний мотоциклiст промчав повз дядька зi сметаною i пхнув його ногою в груди. Той впав, а його вже порожнiй кошик покотився, немов мертвий, вниз до Бессарабки. Максим оторопiв i ледь встиг притиснутися до стiни ринку, коли раптом той мотоциклiст iз голосним ревiнням свого потужного мотора промчав повз нього вниз до Хрещатика.

На головi мотоциклiста виблискував сталевий шолом, а за плечима розвивався сiрий плащ, немов мушкетерський. Очi захищали круглi дорожнi окуляри, а держаки мотоциклетного керма переходили в розлогi гумовi розтруби для рук аж по лiкоть. Враження вiд дивного виду металевоi бляхи з серповидним знаком i орлом, що глухо брязкала на грудях у мотоциклiста пiдсилювали широкi крила пелерини позаду[13 - Елемент одягу нiмецькоi фельджандармерii.]. «Неначе середньовiчний лицар прямуе на конi посеред опустiлого мiста…» – подумав Максим, однак враз згадав сiру нiмецьку каску з газетних свiтлин.

Сумнiвiв бути не могло. Нiмець. «Та як так? – безпорадно крутилася лише одна думка в його головi. – Адже ще вранцi, ще вранцi були нашi солдати ось тут, на цьому самому мiсцi..?».

І ноги самi понесли Максима на Хрещатик, аби iхнiй господар на власнi очi мiг роздивитися, що там коiться.

* * *

«Ну нi… Ти не можеш бути однiею з них, отих псевдо i квазi, котрi кожного разу iздять на щоденну каторгу задля примарного статусу.

Хоча б тому, що ти реально живеш в Москвi, а це хоч щось, але таки значить», – процiдив крiзь зуби Антiн, випльовуючи в смiттеве вiдро залишки присмаку тютюну пiсля вранiшньоi сигарети.

Починався iще один день в лонi Мачухи. Такий самий, як i попереднiй.

За вiкном, окрiм загадковоi жiночоi постатi напроти, Антiн не бачив нiчого: виснажлива лiтня спека породила смог, який затуляв вiд нього блiдо-сiрими сонячними вiдблисками дахи будинкiв, крона дерев… І навiть неба не було видно, бо вiд смогу воно перетворилось на якийсь кальянний сизий дим.

Нiчого бiльше. Фата Моргана… Згадався вiрш Маланюка, де йому, також емiгранту, його власна батькiвщина ввижалась «на пiсках емiгрантських пустель» квiтучою «весняним цвiтом»[14 - Цитата з твору Є. Маланюка «Знаю – медом сонця, ой Ладо».]. Згадався батькiвський дiм, буквально утопаючий безповоротно в пучинi того цвiту навеснi.