Добрий Бог. Оповідання

Але хiба Куся така, як iншi? Я ж бачив у iй щось iдеальне.

«Начинается с идеалов, а кончается под одiялом», – пригадались йому слова одного з його вчителiв, котрий любив розмовляти з учнями на «живi» теми.

«Так i в нас з Кусею. А шкода… Невже кiнчаеться?»

Вiн поглянув на Кусю. Та з захопленням стежила, як п’ять полiцаiв на полотнi в’язали, пiймавши, злодiя. Той дуже пручався, розмахував руками, бився, але його перемогли. Картина скiнчилась.

– Шкода менi Семенова (так звали злодiя). Такий вродливий, здоровий, дужий i замiсть того, щоб жити, кохати, мусить гнити у в’язницi, – з зiтханням промовила Куся, на котру картина зробила велике враження.

– Як же це так? – здивовано запитав Вiктор: – Цебто вродливим можна рiзати людей? Ну, й погляди. Не розумiю.

– А я розумiю, – суворо вiдповiла Куся. – Вродливий бiльш нiж хто б то iнший мае право користуватись життям.

– А, он як.

Вiктор бiльш нiчого не сказав, але слова Кусi його образили. Вiн знав, що його не можна вважати за вродливого. Виходить, що вiн не мав права користуватись життям, як iншi? У словах Кусi вiн почув натяк на себе.

«Це вона менi навмисно сказала, щоб образити, щоб дошкулити. А де ж були ii очi попереду? А як мiг я кохати таку… бездушну тварину, котрiй треба тiльки вродливостi, сили. А що той чоловiк злодiй, що вiн небезпечний для людей, що вiн душогуб – то байдуже. Менi бiльше коло неi нiчого робити».

Вiн раптом спинився й, глузливо посмiхаючись, сказав.

– До побачення. А може, вже й не побачимось.

Повернув убiк, не звертаючи уваги на здивованi запитання Кусi, й пiшов.

Спокiй покинув його.

Вiн думав:

«Що я наробив? Так не можна було робити».

Вернутись до неi? Нi, це дуже смiшно й соромно. То виходить, що вiн не буде бiльш ходить до неi щовечора, не буде бiльш цiлувати ii, голубити? Це було занадто боляче.

Вiктор спинився, потер чоло рукою.

Так, так. Це розрив.

Страшне слово…

«Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма вiд цього залишиться на наших майбутнiх вiдносинах, хоч, може, вони й налагодяться.

Кажуть, рани заживають, а рубцi залишаються. Та нi, я не можу зрозумiти, як це я не буду обiймати Кусю, як це? Та хiба вона витримае це? Всiм вiдомо, що вона була трохи не нареченою моею, у неi ж мала бути вiд мене дитина. Не розумiю. Як це сталося?»

Вiктор помiтив, що йде не додому, а кудись убiк. Вiн сiв на лаву бiля якогось будинку.

Бiгти швидше до неi… додому. Не треба гаяти нi хвилини. Господи, як я ii образив.