Добрий Бог. Оповідання

Я ii вiдштовхнув! Чи простить? Чи буде тiею любою, маненькою Кусею, якою була для мене досi? Я дурний, шалений. Чи подумав я про те, що без неi жити не здолаю? На мене якийсь сказ найшов. Швидше, дурню! Навколiшках мушу я прохати вибачення!

Вiктор встав i хутко пiшов до Кусi. Вiн твердо вiрив, що випрохае в неi прощення.

«Звернув увагу на якiсь слова. Ну що ж такого, коли вона кохаеться в красi? Це ж як всяка дiвчина. Та вона ж молода. Хiба вона мене зрадила? Дурнi ревнощi. Сидить в менi злiсть i пiд’юджуе зробити прикрiсть комусь, бачити погане там, де його зовсiм немае.

О господи, поможи менi! Хай вона простить. Ну, не живий же чоловiк уподобався iй. Картина. А я приревнував Кусю до мертвого малюнка. Виходить, коли менi вподобаеться тарiлочка з малюнком жiнки, то Куся мае право мене покинути? Як я змiг зробити таке безглуздя?»

А як не простить? Вона може сказати, що сьогоднi я приревнував до малюнка, завтра – до подруги, позавтрому – до книжки. Я образив ii. Треба прохати. Я не переживу, коли не простить.

Застрелюсь. Пiду свiт за очi. Тiльки мене й бачили.

Перед будинком, де жила Куся, вiн спинився i почав думати, що iй сказати. Нiчого не мiг пригадати. В головi крутилась тiльки одна думка:

– Хоч би простила, хоч би простила.

Вiктор бiгом пiднявся по схiдцях й подзвонив. Серце застукотiло й заметушилось у грудях, в ротi пересохло.

«Чого так довго не вiдчиняють? Ага, ось iдуть».

Не скидаючи навiть кашкетки, Вiктор хотiв кинутись у кiмнату Кусi, щоб швидше притиснути ii до своiх грудей, поцiлувати й помиритись.

Покоiвка заступила йому дорогу.

– Панночки немае вдома.

– Як немае? Я бачив свiтло в ii кiмнатi.

– То я прибирала.

– Добре, я залишу цидулку. Пустiть.

Покоiвка стояла на шляху йому. Без панночки вона нiкого не пускае.

– Та що ви дурня вдаете? Ви мене хiба не знаете? Що я, перший раз тут?

Вiктором опанував невиявлений жах, який обхоплюе людину в темнiй кiмнатi.

«Чого вона не пускае? Може, Куся так розсердилась, що не велiла мене пускати? Дарма! Я сам побалакаю, я сам!»

– Пустiть!

Вiн схопив покоiвку за руку, але в цей мент iз кiмнати вийшла Куся.

– Чого ти пiдняв гвалт?

– Та чого ж вона дурить, що тебе немае вдома? Що за комедiя тут витiваеться? Я прийшов до тебе поговорити. Ходiм у кiмнату.

– Ходiм у хазяйську вiтальню, бо в мене не прибрано.

– Та що це ви, змовились не пускати мене в твою кiмнату? Що не прибрано, то дарма, я не чужий.