Добрий Бог. Оповідання

Почуття чогось гидкого й образливого заворушилось у ньому. Насувалось чорне, волохате й холодне. Розпечений мозок вiдрiкався розумiти, що тут коiться, чого не пускають. З напруженими м’язами, блискучими вiд обурення очима Вiктор зробив крок уперед. Куся заступила йому дорогу й глухо проказала:

– Не пущу.

З злiстю схопив ii Вiктор i шпурнув за бiк. Дверина вiдчинилась. Вiктор глянув i захолонув: там стояв офiцер i з нiяковiстю прислухався до того, що робилось в передпокою.

– А… он що…

Вiктор хитнувся й взявся за одвiрок.

Пiдлога, стiни, малюнок над столом посунулись убiк. Повiяло гарячим, в очах заблискали червонi вогники.

Вiктор безтямно посмiхнувся.

– Он як…

«Себе тiльки чи й ii?» – думав вiн, намацуючи в кишенi револьвера.

«Себе одного… не хочу брати на душу другого грiха. Боже, прости й пособи менi».

Вiн вихопив револьвера i притулив до голови.

«Коли б не схибить…»

Покоiвка скрикнула й затулила руками обличчя. Офiцер кинувся до Вiктора, схопив i одвiв руку.

Пострiл гримнув, куля влучила в стiнку. Куся стояла навколiшках i благала:

– Не треба… Вiтю… не треба…

– Пустiть! – несамовито закричав той. – Пустiть! Яке ви маете право мене тримати?

Вiн захрипiв, важко впав додолу й зайшовся од шаленого реготу.

Принесли води, поклали Вiктора на лiжко. Вiн потроху заспокоювався. Навколо зiбрався увесь дiм i тихо, не балакаючи, дивилися на нього. Куся плакала.

Вiктор пiдвiвся на ноги.

– Де мiй револьвер? – хрипучим голосом спитав вiн.

 – Не бiйтесь… тут не буду стрiлятись.

Всi мовчали.

– Я питаю, де мiй револьвер?

Господиня квартири, не виходячи вперед, вiдповiла:

– Револьвер у мене. Але я не вважаю можливим повернути вам його.

– А… так я!..

Вiктор схопив вазу для квiтiв i несамовито шпурнув ii в люстро. Додолу посипались уламки скла й наповнили дiм специфiчним дзвоном. Вiктора знову схопили й дали води.

– Присягаюсь iменем Бога, що вдома я пущу собi кулю в лоб, – сказав вiн Кусi, коли його пустили, благаючи не робити собi шкоди.

Вiктор спокiйно натяг кашкетку й вийшов на вулицю.

Свiже повiтря дихнуло на його морозом, й Вiктор очунявся. Ступати було важко, думати важко, стояти теж. Вiн пройшов на бульвар i сiв на лавi. Вiн ясно почував одне: треба йти десь доставати револьвера й пустити в себе кулю. Вiшатись вiн не хотiв – ця смерть була дуже гидкою.

Вiктор встав i пiшов просто по вулицi.