Добрий Бог. Оповідання

– Стривайте, товаришу, чи не продасте револьвера? – звернувся вiн до солдата, що йшов назустрiч.

– Можна, – вiдповiв той, виймаючи з кишенi поганенького «Смiт-Вессона». – Що ж, давай зеленого керенського – твiй буде.

Вiктор дiстав грошi. Тепер вiн був спокiйний за свою долю й повернув додому.

Думка про Бога виринула в свiдомостi. Господи, прости й помилуй.

Вiктор знав тiльки одне: вiн мусить застрелитись. Йому здавалось прикрим, що вiн наробив такого гвалту, бив, кричав. Треба було спокiйно вийти й надворi… Принаймнi не було б турбот.

Вiн погладив у кишенi револьвера.

Захотiлось iсти. Вiктор завернув у кав’ярню, замовив кави й цигарок. Курити йому було заборонено, бо мав слабкi легенi, але тепер можна було дозволити собi таку втiху. Вiн запалив i затягнувся з жадобою. Гаряча кава й цигарка розважили його.

«Все-таки добре, що я налякав Кусю. Хай поплаче, так iй i треба. А як вона мене зрадила – як останне падло. Вона чекала, коли я покину ii… Але в той же вечiр закликати до себе iншого! Хе, в той же вечiр! Вона, мабуть, i зо мною шури-мури крутила, й з iншим.

Вiктор з сумом зiтхнув.

«Навiщо я пiшов сьогоднi? Послав би iй листа, може б, помирились, я б нiчого й не знав. Краще б i не знати, що я обдурений. Краще б, хоч i обдуреному, пожити, насолоди зазнати. А може…»

Страшне почуття заворушилось у грудях. Серце майже спинилось. Дихати стало важко.

«Може, вона так зробила того, що я ii кинув? Може, вона шукала забуття й покликала до себе першого-лiпшого, аби заспокоiтись? Може, вона теж близько до самозгуби.

Це, мабуть, так… так. Я винен, я! Що ж це я наробив? Вона не пускала, щоб я не побачив, щоб не подумав чого поганого. А я, паскудник, подумав, що вона зрадила! Наробив бешкету, ославив себе й ii. Яка вона нещасна!»

Сльози пiдступили до очей i стиснули горлянку. Вiктор кинув каву й пiшов до дверей.

– Товаришу, а грошi?

– А!

Вiктор посмiхнувся й розплатився.

«Швидше додому, напишу листа Кусi, буду благати вибачення й прощення, але все одно не жити, бо поклявся iменем Бога. Яка страшна клятьба! “Не клянiться нi небом, нi землею, хай буде ваше слово: – так-так, нi-нi”. Знаю, господи, я грiшний, але ти простиш менi по добротi своiй. Невже я душу свою загубив? Господи, Боже мiй, порятуй мене!»

Вiкторовi захотiлось плакати й молитись.

«Хай вдома.