Добрий Бог. Оповідання

Вiн перше, нiж це скоiлось, вже гостро образився.

«Нi, цього писати не треба», – подумав вiн.

А стрiлятись було треба. Правда, зрада, Куся й кохання до неi вже встигли якось зблiднути в його свiдомостi й злилися в невиразну пляму, але Вiктор почував, що застрелитись треба.

Вiн почав копирсатись у думках, вишукуючи ту дiйсну причину, що примушуе його покинути життя. Довго i без жодних наслiдкiв шукав ii, вiдкинувшись на спинку стiльця, й нарештi прошепотiв:

– Я поклявся, я поклявся…

Вiн схопився з стiльця.

– Навiщо я зробив це? Навiщо? Тепер же треба померти…

Йому захотiлось плакати над своiм передчасно розбитим життям, над самим собою, що необачною клятьбою попсував усе i тепер проти волi мусив не жити.

Вiктор ходив по кiмнатi i з мукою думав:

«Так, так, клятьби зламати не можна… поклявся ж Богом. Треба виконувати…»

Знову сiв за стiл i хотiв написати листи. Хотiв написати, як даремно гине вiн через свою дурощ, хотiв проклясти все, хотiв вилити в листi те, що важкою, липкою смолою горiло й клекотiло всерединi.

Але знову-таки не писалось. Ще прикрiш буде, як люди довiдаються, що вiн гине через свою дурну необачнiсть.

– Нi чорта не буду писати… хай думають, що хотять, – злiсно сказав вiн.

Але… Куся буде таки думати, що вiн через неi застрелився! А то неправда – вiн зробить це того, що поклявся невiдомо для чого. Куся буде скрiзь розповiдати про його смерть i буде говорити, що то через неi… А люди знову скажуть про нього, що вiн дурень, i знову надрукують це в газетi.

– От проклята! – скрикнув Вiктор, i очi його налилися кров’ю. – О, якби вона тут була, роздушив би, як гадину! Збила мене тварюка з пантелику… О-о-о!

А про Кусю будуть казати:

– Ви знаете, через цю панночку застрелився один юнак.

Хлопцi почнуть упадати за нею, приваблюючись такою страшною й цiкавою пригодою.

Вiктор почув себе наче спiйманим у сильце i в безсилiм обуреннi стис кулаки. Злiсть на Кусю стовпилась у грудях i шукала виходу. Вiн схопив з столу скляну попiльничку й поривчасто жбурнув нею на пiдлогу.

«А все-таки самогубство неминуче для мене… Поклявся ж, поклявся iменем Бога… Хiба можна зрадити таку клятьбу?»

Вже не злiсть, а тихий глибокий сум залiз йому в душу. Вiн прилiг на канапу лицем униз.

Вiкторовi здалось, що хтось наворожив йому смерть. І тiльки завдяки цим чарам вiн конче мусить померти. Вiн аж застогнав вiд такоi наруги над власним життям.