Добрий Бог. Оповідання

А як батько вiдслужив молебня, то менi полiпшало в той мент, коли служили молебня. І це мене переконало в Бозi. А нiяких глузливих посмiшок я не хочу чути. Та не однаково хiба тобi, вiрю я чи нi?

– Чудно, що ти одужав вiд того, що батько вiдслужив молебня, а не вiд того, що твоя мати з’iла за обiдом двi котлети замiсть одноi.

Вiктор посмiхнувся.

«Ну, що ж! Бог простить. А як же я пiсля того молився! Та й вийшло все проти моеi волi. Хiба в той вечiр я йшов до Кусi з яким-небудь намiром? Нi, я йшов до неi посидiти, як сидiв ранiш.

О, то були солодкi часи! Я приходю ввечерi, вона вже нагрiла чаю. Посидимо, пожартуемо, поцiлуемся нiжно – та й додому. А iнодi вона схиле голову до мене на плече й каже: “Кращого менi нiчого не треба”. Так би й померти. Так, так. Тодi було гарно. Як же Куся мене кохае… нiколи не повiрив би нiкому, що мене так будуть кохати. За що вона любе? Я ж нiщо. Не маю хистiв, не вродливий, нiщо, нiщо… А виходить, е щось, за що кохае. Нi, вже, мабуть, нiколи не розлучатись нам. Та ще й пiсля того…»

Знов спогади, котрi Вiктор ретельно вiдгонив вiд себе, закерували мозком.

Я йшов без намiру. Це вона, вона всьому винна. Та й не вона, а просто жiноче бажання показатись напiвубраною. Пiдходжу, стукаю в дверi – можна! Тобi, каже, можна. Одчиняю дверi – господи! вона лише в бiлизнi. Посидь, каже, я зараз вберуся. Посидь! Нiколи. Я про це не думав… Я кохав ii чисто…

«Платонiчно», – пiдказало всерединi.

«Так, платонiчно. Ну й що ж вийшло? Я як побачив ii, затремтiв одразу.

Верхня губа почала сiпатись. Вона помiтила, та пiзно. А далi все пiшло як по мазаному, нiби так i мусило бути. Не було жодних думок. Хе, хе… Коли вже я опам’ятався, то помiтив, що дверина трохи вiдчинена. Може, хто поцiкавився подивитись?»

«Негарно, негарно ти зробив», – донеслось iзсередини.

«Та я ж молився», – виправдовувався Вiктор.

А тепер…

«Так! Куся хвора трохи, й я несу iй цей букет квiток. Добрий наречений! Наречена хвора, а вiн тiльки пiд самими дверима згадав про це, а всю дорогу думав чорт батька зна про що!»

В головi промайнуло:

«А дуже ж я ii кохаю? Що б я мiг зробити для неi?»

Подзвонив.

Вiдчинили.

Вiктор не хапаючись здiйняв кашкетку й пальто. Подивився в свiчадо, причепурив зачiску; потiм постукав у дверi лiворуч i, почувши знайоме: «Можна», ввiйшов.

Клара, або Куся, як звав ii Вiктор, сидiла на лiжку й дивилась просто перед собою. Вiктор сiв поруч i ласкаво поцiлував ii матову щоку. Куся заплакала.