Добрий Бог. Оповідання

– Про що це ти?

Вiн затурбувався.

Куся схилилась на стiл i заридала. Вiктор встав.

– Та що ти? Заспокойся! Що скоiлось?

– Я вагiтна, – раптом мов вiдрiзала вона, не дивлячись на нього.

– Що? Як? Та кажи!

Вiктор схопив ii за плечi i почав трусити. Вiн одразу добре не зрозумiв значення ii слiв, але вони здались йому важкими. На нього нiби упав з неба камiнь i придушив. Вiн пручаеться руками й ногами, а камiнь душить його немилосердно, тисне до землi i з кожною хвилиною робиться важчим й важчим.

Блискавкою пронеслась в головi думка, що Куся вагiтна вiд нього, що в неi буде дитина, що вiн незабаром зробиться батьком.

Буде хлопчик, неодмiнно хлопчик; вiн буде тримати його на руках. Те хлоп’я буде казати йому: «Папа, папа!» Буде простягати до нього рученята.

«Папа! Папа!»

А камiнь робився важчим.

Вiктор не хотiв вiрити.

– «Я, учень сьомого класу, батько? Та нi, цього не може бути!»

– Та кажи, що з тобою?

Куся витерла очi.

– Ну, пам’ятаеш, мене почало нудити.

Я думала, що то вiд шлунка. Пiшла до лiкаря. Вiн обдивився, розпитав i каже, посмiхаючись: «Дитятко, ви вагiтнi». Подивився на мене так… особливо. Як же менi соромно стало! Ледве припленталась додому. Що робити?

Вiктор захолонув. Думка про те, щоб кинути навчання, примусити й ii залишити гiмназiю, одружитись, несмiливо промайнула в мозку, та вiн зразу ж вiдкинув ii далеко з ненавистю й презирством як недоладну. Чорна й невблаганна думка про смерть замiсть неi виринула й гадюкою вилася в головi.

«Аборт? Нi, це не улаштовуе справи. Це злочин. Одне, одне залишаеться iй i менi…»

Смерть уявлялась йому в виглядi темряви. Все навкруги темне й сам вiн темрява. У цiй темрявi треба жити.

А Бог?

Бог…

Так, треба молитись. А що ж поможе? Самогубство – грiх. Треба йти молитись, щоб вiн простив.

На хвилину в мозку заворушилась думка про пекло, те пекло, котре уявляе собi простий народ. Казани з смолою, розпеченi сковороди, чорти з веделками, хвостатi, чорнi, як вугiлля, гидкi, як образа.

Навiщо я вiрив?

Нi, нi, так гадати грiх. Це воля Божа. Померти, померти…

Потiм на душi стало спокiйно, тихо й безтурботно.

– Кусю! Залишаеться одно – самим собi смерть заподiяти. Нiчого iншого я не пригадаю.

Очi Кусi забiгали. Вона знову заплакала.

– Нiзащо, нiзащо! Я жити хочу, я молода. Я не бiдна… А ти… боягуз!

Це слово образило Вiктора.