Надія. Гонконґ. Катарсис

Саме цим китаянки з Гонконгу суттево вирiзнялися з-помiж iнших i нагадували мешканок Нью-Йорка, iще одного такого самого прудкого й високого красеня-мiста. Здавалося, нiби цi двое можуть перемовлятися на якiйсь своiй таемнiй мовi мiст:

– Привiт, Нью-Йорку? Ну як ти?

– Добре, дякую. Чи все гаразд у тебе, мiй китайський брате?

– Ой, не нагадуй, що я китайський… А колись, колись… Я був англiйським, як i ти свого часу…

Хтось може сказати, що вiд англiйського залишилися в Гонконзi тiльки двоповерховi трамвайчики та непомiрна кiлькiсть експатiв-заробiтчан, що крокують пiдвiсними вулицями у своiх чорних елегантних костюмах.

Однак… Весь Гонконг став саме таким, яким вiн е завдяки англiйському пануванню. Анна це бачила, приiхавши iз Шанхая. І однiеi доби в ньому вистачило, аби порiвняти з Гонконгом i зрозумiти, що останнiй i не Китай зовсiм, а так… вiдвойований без вiйни пiшачок, що став розмiнною монетою великоi полiтики. І хоча Пiднебесна обiцяла цьому вкрай чарiвному Пiшачку широку автономiю до 2047 року, однак уже нинi ненаситна Пiднебесна тягне свое пiднебiння з упакованими пiд ним дебелими мигдаликами, язиком й iклами, аби зжерти залишки примарноi незалежностi чарiвного Пiшачка.

Анна стояла посеред якоiсь вулицi, зупинившись, аби вдихнути солодкаво-вологе повiтря й усвiдомила, що вже сформувала певним чином свое бачення мiста. «Дивно, адже я тут… Скiльки? Здаеться ще нема й доби. І стою я тут не бiльше як десять секунд». «Втрата часу й простору», як називала це дiвчина, вiдбувалася з нею час вiд часу.

Тодi Анна просто встигала багато подумати за досить незначний промiжок часу й залишалася непорушною. Ось як тепер. Вiдчула на зап’ястi пальцi Женi.

– Ти ледь не загубилася!

– Чому? Я просто зупинилася, аби вiдсапнутися.

Анна розмiрковувала, чи варто запитати коханого про випадково почуту телефонну розмову, але так i не наважилася, пам’ятаючи складну вдачу Женi, й допоки голодний Женя тягнув ii за руку, Аня думала про iхнi взаемини й дивувалася сама собi: «І навiщо я поiхала з ним?» На це запитання ii Свiдомiсть давала стiльки ймовiрних вiдповiдей, що вона розгублено заклякла перед ними i нiяк не могла обрати одне, але правильне.

Ну хоча б найзручнiше для самоi себе.

– Гаразд, по-перше, я люблю подорожувати й хотiла побачити Китай.

– О, так… Дуже переконливо, – кепкувала Свiдомiсть.

– Ну… І ще менi треба було вiдволiктися вiд сiроi повсякденностi осiннього унiверу.

– Також правда.