Надія. Гонконґ. Катарсис

Це в дорослих усе налагоджено й монотонно: сiм’я-робота-вечеря-сон-сiм’я-робота-телiк-вечеря… А в молодих дiвчат, що тiльки вирiшують щось там для себе… Аня була розгубленою: з одного боку, Женя iй дуже подобався, вона майже любила його, не даючи собi випити останньоi краплi приворотного зiлля, бо знала його рiзкiсть, iнколи – грубiсть, зверхнiсть… Однак зараз вона вiдчувала нiжнiсть i закоханiсть до Женi. Чи дозволити цьому почуттю укорiнитись у ii серцi, чи вiдмахнутися вiд нього, як вiд настирноi мухи?

– Вибач, я вiдчуваю, що не можу тобi дати зараз того, до чого ти звикла… – нiби читаючи ii думки, серйозно проказав юнак.

– Ну що ти… Перестань. Просто я не знаю, як це iсти…

Щось змiнилося пiсля вечерi, нiби спало напруження останнiх, азiйських днiв. Аня вже не сахалася Гонконзького колориту й iз задоволенням роззиралася навкруги. Навiть плин думок загальмував i перестав бентежити своею вiдвертiстю. Настав перiод затишшя та спостерiгання.

Бiлки, жири та вуглеводи почали перетравлюватись i трансформуватися в енергiю, надаючи мозку хвилини благосного вiдпочинку.

* * *

Справжнiй чоловiк в очах Анi мусив забивати цвяхи, заробляти грошi й кермувати машиною. Це були обов’язковi умови подружнього щастя, сформованi Анiним дитинством, згадками про батька й уявленнями жiночоi половини ii родини. Хоча для Анiноi мами суповий набiр справжнього мужчини доповнювався ще вмiнням викопувати картоплю на дачi й не хапатися щомитi з ойканням за поперек.

Це було так само важливо, як чистi шкарпетки для мами Женi, або наявнiсть валютного рахунку для Анiноi найближчоi подруги – Катi. Кожному свое.

Однак коли пiсля вечерi вони повернулися до свого номера й Аня наважилася запитати в Женi про почуту нею напередоднi розмову, почула у вiдповiдь: «Не сунь носа не у своi справи» i побачила вбивчий зверхнiй вираз його холодних очей – щось ураз перемiнилося в нiй, i перестали бути важливими i цвяхи, i грошi…

– А от, цiкаво, що буде, якщо я розповiм в аеропорту полiцii про цю розмову? Ти iм також скажеш, щоб не сунули носа у твоi справи?

– Ти зовсiм здурiла?

– Та нi… Я ж твое прикриття, як я розумiю, а отже, маю право знати.

– Право? Право знати? – скривився хлопець, вмить стаючи чужим i грубим.

– Не пiдходь до мене, – враз злякалась Аня, – я кричатиму.