Груші в тісті

Мене намагалися переконати зiграти ролю вар’ята, але перспектива пробути зо два мiсяцi на Кульпарковi якось не всмiхалася. А треба було всього лиш звернутися до психiатра i розповiсти про якусь свою манiю, наприклад, про манiю рахування.

– Розумiете, пане доктор, я все рахую. Де б не йшов. Бачу штахети – рахую, бачу дерева – рахую, бачу горобцiв – рахую… Я не можу нi про що iнше думати.

Але це треба було робити не пiд час медичноi комiсii, а заздалегiдь, а вже на медичну комiсiю можна було прийти з довiдкою про перебування у закладi для божевiльних i отримати комiсiю.

Каюсь – треба було так i зробити, бо рiк, який я пробув в армii, був для мене втрачений. Потрапив я у залiзничнi вiйська пiзньоi осенi 1976-го – майже у двадцять п’ять. В такому вiцi армiя сприймаеться тяжко, але вдача пройдисвiта далася i тут взнаки. Першi два мiсяцi ми пробули в «учебцi» в Москвi, а вiдтак опинилися у Харковi. З першого дня я почав «шлангувати», i коли командир батальйону поцiкавився, чи хтось мав справу з кiно, я вiдразу зголосився, збрехавши, що навчаюся заочно у Москвi на сценарних курсах.

Командир дуже втiшився i запропонував менi написати сценарiй учбового фiльму. Фiльм уже був готовий, i сценарiй до нього був, але командир хотiв чогось цiкавiшого, а не тупого газетного репортажу, от я два мiсяцi й працював над сценарiем. Мiсцем моеi працi була гарнiзонна бiблiотека, мене нiхто не рухав, я не ходив «строем», не маршував, не мив казарму, я жив собi, як на курортi. Єдине, що менi дошкуляло, – команда «падйом!» Зриватися за командою, мчати в туалет, потiм до умивальника, затим на гiмнастику i знову ж таки «строем» iти на снiданок – це було не для мене. Одного ранку я забiг у штаб, набрав номер телефону казарми i сповiстив:

– Рядового Вiннiчука немедленно к командiру батальйона!

Заки я прибiг, мене вже усi шукали.

– Але ж я ще лiжка не заправив, – кажу.

– Нiчого, нiчого, за тебе заправлять, – пiдганяв мене сержант, i я побiг у бiблiотеку, де розлiгся собi на газетах i мирно подрiмав ще добрi пiвтора години, а потiм помив мармизу i пiшов на снiданок окремо вiд усiх.

Ще два-три таких дзвiнки – i в казармi уже зрозумiли, якою поважною особою е рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин ранiше – аби лише не за командою, iшов до бiблiотеки, мое лiжко стелили, а я собi спокiйно додивлявся сни.

Жодного сценарiю я так i не написав, усi два мiсяцi я тiльки тим i займався, що читав рiзнi книжки та журнали у бiблiотецi.