Над Чорним морем

– А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? – сказала Саня.

– Ой нi! ти кiпрське вино, – говорила Зоя своi смирнськi порiвняння i пiшла в свiтлицю.

Панни в кiмнатi трохи притихли. Надя сидiла мовчки й прислухувалася, що говорилось в свiтлицi.

«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось iнший? – думала вона… – Горнична сказала, що дуже гарний… певно, вiн. Коли б вiн», – майнула в неi думка, i iй забажалось побачити тi гордi, пишнi очi, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неi почало тривожитись.

В гостиннiй крiзь дверi було чуть дзвiнкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькiй. Слова не долiтали виразно, але баритон лився в розмовi то голоснiше, то тихiше, неначе пiсню спiвав. Здавалось, нiби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.

«Який чудовий голос! – йшла думка в Надi. – М'який, як оксамит, ласкавий i веселий. Нi, це не його голос. До його гордовитоi постатi, до його суворих очей не пристае ласкавий м'який голос. Нi, це не вiн…»

І Надi чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого iй несподiвано забажалось побачити.

Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сидiла, задумавшись.

– Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не лiтають твоi думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» – смiялась з неi Саня.

Надя ледве вдержала легке зiтхання: ii дума неначе залинула в якийсь iнший чудовий край, де й квiтки кращi, i небо синiше, i зорi яснiшi, i пiснi голоснiшi…

В гостиннiй почулися ще й другi голоси.

Надя впiзнала по голосу двох агентiв з Смирни, що приiхали на Бессарабiю скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товстi, низькi неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваеться в ключi в здоровому казанi. А той баритоновий голос, м'який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичнi сутони й тони.

Довгенько сидiла й розмовляла Зоя з своiми гiстьми. Коли це дверi з гостинноi одчинились. Увiйшла Зоя. В неi очi свiтились ще веселiше.

– Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! – трохи не кричала Зоя.

– Хто? Гiсть з Смирни? – спитала Надя в матерi; i ця звiстка стала для неi неприемна. «Не той, кого я ждала!» – подумала вона.

– Нi! Гiсть з Одеса. Його мати з Смирни, – сказала Зоя.

– Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в свiтлицю, – сказала Надя. – Я ж в Смирнi не була.

– То зате я була.