Каїн і Авель

Владек нагадав собi фразу, яку зронив польський наставник пiсля того, як його нiмецький колега вiдбув без жодних пояснень. «Чи означае це, що час пригноблених народiв Європи нарештi настав?» – запитав тодi вiн.

Барон поглянув на невинне обличчя Владека.

– Наш нацiональний дух не був знищений упродовж ста п’ятдесяти рокiв гнiту, – зауважив вiн. – Можливо, зараз вирiшуеться доля Польщi, а ми безсилi впливати на ii iсторiю. Нас вiддали на милiсть трьох могутнiх iмперiй, якi нас оточують, i тому змушенi чекати власноi долi.

– Ми обое дужi, тому будемо битися, – заявив Леон.

– У нас е мечi та щити, – додав Владек. – Тому ми не боiмося нiмцiв чи росiян.

– Хлопцi, ваша зброя зроблена з дерева, i ви лише гралися у вiйну. А ця битва буде не мiж дiтьми. Ми повиннi знайти десь тихе мiсце для життя, доки iсторiя не вирiшить нашу долю. І маемо вирушати якомога швидше. Я тiльки молюся, щоб це не стало кiнцем вашого дитинства.

Леона та Владека збентежили слова барона. Вiйна здавалася iм iще однiею захоплюючою пригодою, яку вони, без сумнiву, пропустять, якщо покинуть замок.

Слугам знадобилося кiлька днiв, аби спакувати речi барона, а Владеку та Леону повiдомили, що наступного понедiлка вони перебираються до невеликоi лiтньоi родинноi резиденцii на пiвнiч вiд Гродно. Два хлопчики продовжували, часто без стороннього нагляду, навчатися та бавитись, адже нiхто в замку не був спроможним вiдповiдати на безлiч iхнiх запитань.

У суботу уроки проводили лише вранцi.

Вони тлумачили «Пана Тадеуша» Адама Мiцкевича латиною, коли почули вiдлуння гармат. Спершу вони подумали, що це стрiляв якийсь мисливець у садибi, й тому повернулися до поезii. Другий залп пролунав набагато ближче, i вiд нього вони розгубилися, коли почули лемент, що лунав iз нижнього поверху. Двое хлопцiв здивовано поглянули один на одного, але все одно не боялися, бо ще зроду не чули нiчого подiбного за своi короткi життя, щоб вважати такi звуки страшними. Репетитор накивав п’ятами, залишивши своiх пiдопiчних наодинцi та замкнувши за собою дверi. Тодi пролунав iще один пострiл, цього разу в коридорi за дверима iхньоi авдиторii. Тепер хлопцi налякалися та сховалися пiд столи, не знаючи, що робити.

Несподiвано дверi розчахнулися, i чоловiк, не старший за iхнього наставника, у сiрому одностроi та сталевому шоломi, тримаючи в руках гвинтiвку, зупинився на порозi. Леон тримався за Владека, а той дивився на прибульця.