Каїн і Авель

Степан рухався статечно, i Владек мiг би вiддати три апельсини, яблуко, картоплю i навiть сто п’ятдесят рублiв, аби тiльки iти так само i не кульгати. Вони змiшалися з покупцями на базарi, а коли Степан вирiшив, що час настав, вони повторили свою виставу. Потiм повернулися до залiзничного вагона, щоб насолодитися своею захопленою здобиччю: шiсть апельсинiв, п’ять яблук, три картоплини, грушка, кiлька сортiв горiхiв i спецiальний приз – диня. У Степана нiколи не було таких кишень, аби заховати там диню.

– Непогано, – похвалив Владек, вгризаючись зубами в картоплину.

– Ти i шкоринку iси? – здивувався його новий напарник.

– Я був у таких мiсцях, де шкоринка картоплi – розкiш, – пояснив Владек.

Степан захоплено дивився на нього.

– Наступна проблема полягае в тому, як можна дiстати грошi, – сказав Владек.

– Ти все хочеш дiстати за один день, чи не так? – зауважив Степан. – Портовi вантажники будуть нашим найкращим вибором. Тобто якщо тобi потрiбна справжня робота, москвичу.

– Покажи, де це, – попросив Владек.

Пiсля того як вони з’iли половину плодiв i заховали решту пiд соломою в кутку вагона, Степан завiв Владека до гаванi.

– Бачиш он той корабель, великий, зелений? – вказав Степан. – Вiн щойно прибув, тож усе, що треба робити, це взяти кошик, заповнити його зерном, пiднятися схiдцями, а потiм скинути вантаж у трюм. Отримуеш рубль за кожнi чотири ходки. Будь уважним, москвичу, бо той виродок бригадир обдурить, щойно тебе побачить, а грошi сховае собi.

Решту дня товаришi провели, набираючи зерно в кошики i скидаючи його в трюм.

На двох вони заробили двадцять шiсть рублiв. Пiсля обiду, що складався з крадених горiхiв, хлiба та цибулi, яку вони чесно купили, щасливi хлопцi поснули в одному кiнцi залiзничного вагона. Коли Степан прокинувся наступного ранку, то побачив Владека, який вивчав свою мапу.

– Що це?

– На цiй мапi вказано, як втекти з Росii.

– А чому ти хочеш покинути Росiю, коли можеш залишитися тут i об’еднатися зi мною? – здивувався Степан.

 – Ми могли б стати партнерами.

– Нi, менi треба дiстатися до Туреччини, там я буду вiльною людиною. Чому б тобi не податися зi мною, Степане?

– Я нiколи не змiг би покинути Одесу. Це мiй дiм, i це люди, яких я знаю все життя. Тут не надто добре, але в Туреччинi може бути iще гiрше. Але якщо це те, чого ти прагнеш, то, можливо, я зможу тобi допомогти.

– Як менi знайти корабель, який пливе до Туреччини? – поцiкавився Владек.

– Легко.