Людина (збірник)

Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебуваеться.

– Я буду берегтись, – вiдказала вона лагiдно i слухняно. – Я i тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти… ах!

– Що, любко?

Вони станули i споглянули на себе. Обое були блiдi.

– Ми вже дома.

– Навiть i не завважив, – вiдповiв вiн придавленим голосом.

– І менi не здавалось, що так близько…

З ii побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього.

– Бувай здоров, Стефане! – i, ухопивши його за руку, сильно стиснула.

 – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушеннi. – Чуеш? Пам’ятай!

– Олено!

Вiн пристрасно притис ii до серця. Опiсля цiлував мало що не кожний палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.

– Сили… дорога дiвчино! – просив вiн беззвучним голосом, а в горлi неначе давив його корч.

– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.

– Я… я… нi… – вiдповiв вiн.

 – Ми ж любимося…

– Любимося, Стефане, любимося…

. . . .

* * *

Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев’я уставилась, довго й гаряче дожидана i тисячний раз проклята, з своею чудною барвною мiшаниною горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «свiтило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть шкiльнi роки! Як летко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося.

Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього iнструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кожного часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кожного пiврiччя чим раз, то гiрше свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть. Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри.

Небоги мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не минула i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про «дитину». Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.

– Воно ще таке молоде, дитинне, – мовляла вона, – мусить вибуятись; час i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих школах i старi знетерпеливились би, а не те – воно.