Людина (збірник)

Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по iх думцi, гiднiший доньки радника!

Вона розсмiялась.

– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота моiх родичiв? Іди ж бо пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли мовила, що стану твоею.

– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла би-сь без любовi до нiкого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А тодi, – казала, – людина що?

– Бачиш, Стефане, – обiзвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неi йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

– Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[11 - Блискучу партiю (франц.).] надставляти, а не що б ти хотiла! О Олено, i залiзо ломиться!

– Так ти не вiриш менi, Стефане?

– Вiрю.

– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

– Бо ти також людина…

Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.

– Ти думаеш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать становище i всi обставини якоiсь там людини, все розмiркують, а наколи все гарно згоджуеться, починають любити? Думаеш, що можна би в моiм серцi любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докiрливо, – думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене мучити сумнiвами.

– Прости менi, Олено! – просив вiн пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу ii просто!

– Успокiйся, любчику! – прошепотiла вона лагiдно.

 – Вiр в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язкiв не маеш супроти мене; нашi заручини – тайна.

– Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка, однак, вона тепер полишена на волю долi…

– Дiйсно, – сказала вона з вимушеним усмiхом. – А так були б ми уже iз сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити.

Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.

– Нi.

І обое замовкли.

– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.

– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кожного мiсяця посилати.

– Вони, може, прецiнь скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. – Їi голос краяв його серце.

– І для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише.