Людина (збірник)

– Часто говорите про речi, котрих добре не розумiете! Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви е, i не думайте йти другим пiд лад!

– Тиранка з вас, панно Олено!

– Чого мене слухаете? Не робiть сього, наколи вам неприемно.

– Чому ви до мене такi острi? – питав з вимушеним усмiхом. – Завсiди маете щось на менi критикувати, а мене се болить.

– Я не хочу, щоб над вами хто глумився, – вiдповiла вона м’яким, перепрошуючим голосом. – Людям не слiд над собою насмiхатись, а лише себе доповнювати. А позаяк я вас добре знаю, знаю, що ви лiпшi вiд других, то й представляюсь такою, якою, власне, есьм.

Тодi вiн знов цiлував ii руки.

– Ви мiй ангел-хоронитель! – говорив вiн рознiженим голосом i був би стерпiв, хоч би вона йому i ногу на карк поставила. Вона се вiдчувала, i ii обгортала якась злослива вiдраза. Їй було б приемнiше, наколи б вiн був iй противився; а так пiддався охотно ii сiтям…

Раз небагато вже бракувало, щоби iй освiдчився, однак вона збила його з пантелику такими рiзкими словами, що очi його зайшли слiзьми, i вiн, ухопивши капелюх, забрався.

В тiй хвилi, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тiй хвилi бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був iй пiд нiяким зглядом пiд пару, котрого не могла нi полюбити, нi поважати; котрого ограниченiсть ii дразнила. Була, отже, до нього немилосердна i поводилася супроти нього в спосiб, котрого несправедливiсть помiчала лише опiсля.

При слiдуючiй стрiчi вiтала вона його зате привiтно i питала журливо, чи вiн не гнiваеться на неi; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така фатальна, а властиво – дуже нещаслива.

Говорячи таке, вона казала правду…

* * *

Настав Великдень.

Олена перша була на ногах. Заглянувши усюди по господарству, де було треба, повисилала парубкiв та дiвчат до церкви, а сама пiшла на город. Сонце давно вийшло з-за лiсу, а ранне зарево поблiдло. Був се правдивий весняний поранок, iз своiм здоровим свiжим воздухом, з своiми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надiею.

Поодинокi звуки дзвона староi церкви долiтали до неi, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокiйнiй, тихiй природi…

Великдень! При тiм словi затремтiло ii серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фiзичному болю.

Вона не могла бути весела. І чим iй тiшитись? Тепер жила хiба на те, щоби не вмерти. Навiть вiдживаюча природа не розiгнала ii байдужностi. Все здавалося для неi мертвим.