Людина (збірник)

– Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце.

Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице i застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця ii руки та шукав ii очей. Вона вiдвернула голову вiд нього.

– Ви не любите мене? – прошептав, глибоко зворушений. – Не хочете бути моею жiнкою? Не хочете?

Минула мала хвилина, в часi котроi чути було лише ii важкий вiддих.

– Коли так, то простiть!

– Я хочу, Фельс! О Боже, я хочу, хочу… – вирвалося з ii уст.

А вiн, почувши се, вже i пiрвав ii в своi обiйми, покривав смертельно блiде ii лице гарячими поцiлуями, шептав пристраснi, любовнi слова, смiявся…

Вона мовчки зносила тi любощi, й лише голова ii опадала чим раз, то глибше на його рам’я…

.

Вже було пiзно по пiвночi. Мiсяць свiтив ясно в кiмнату обох сестер, а крiзь отворене вiкно долiтав з саду спiв солов’я. А як вiн спiвав, виспiвував! Далеко-далеко лунав нiжний щебет серед тихоi ночi! Здавалось, немов старий лiс дубовий, i тихе село, i усе, сповите в синяво-срiбне свiтло мiсяця, причаiло дух та прислухувалось пiснi… Лише старий годинник iшов собi своiм спокiйним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хiба часом гiркий нервовий плач…

.

– Не плач, Іринко!

– Я не плачу…

– Плачеш…

– Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурiю!

– Менi серце пукае[47 - Пукати – розриватися.], я не можу…

І знов тихо, i знов плач, лише тихший, розриваючий серце.

– Іринко!

– Завернись, Олено!..

– Пощо? Се не мало б цiлi…

– О Боже, Боже, Боже!

– І що ж на тiм, Іринко? – прошепотiла скоро Олена.

Вона зареготалась пiвголосом, неначе божевiльна, i усiла прямо в лiжку. Горiла, немов у гарячцi, а за висками товклись у неi живчики, немов молотки.

– Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питае про правду або про любов? Врештi я була мiж вами найсильнiша, то хрест нести припало менi.

– В тiм нема для мене нiчого потiшаючого…

– Що ж хочеш? Я сповнила свое «завдання».

– Дiйсно!

– Чи ж маю тепер плакати?

Ірина не вiдповiдала.

– Се було б тепер злишне. Не муч мене бiльше, Іринко! – додала глухим голосом, коли молода жiнка все ще не утихала. – Не буди в менi колишньоi людини! Могло б ще усе розпастись, а се ж була б велика дурниця!

. . . .

– Успокiйся, дурна! Ти не знаеш людськоi натури? Не знаеш, що то «людина»? Ха-ха-ха!

* * *

Тихо стало мiж сестрами. Іринка i не ворушилась бiльше.