Людина (збірник)

«Емiль» (франц.).] переглянути. Його мати, худа, костиста особа, стрiляла за ним лютими очима. Удовиця була гарна, – вiн самий ще молодий. Однак удовиця не внесла ще нiколи другому чоловiковi щастя у дiм… Се знала вона ще вiд своеi небiжки бабунi…

Було вже пiзнiм вечором, як гостi попрощались. Олена шукала десь у третiм покоi за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлiсничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою i бiля неi. Вона переходила власне коло вiкна i заглянула в нього.

– Яка знов нинi чудова нiч, – завважила стиха напiв до себе, напiв до нього.

– Гм?.. Що?..

– Настала знов чудова нiч, – повторила знов пiвголосом.

– Чому? Тому, що мiсяць i зорi так ясно свiтять?

– Може, й тому. Красу i взнеслiсть у природi можна лiпше вiдчути, як описати. Не вiдчуваете ж ви того, пане Фельс?

– Не знаю. В тiй хвилi вiдчуваю що iншого.

Голос його звучав м’яко. Вона споглянула на нього i перелякалась. Його лице було блiде геть аж до густого волосся, начеб уся кров iз нього зникла.

Голубi, звичайно безвиразнi очi палали гарячим огнем. Їi холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стремiла i перед чим тепер сама задрижала, – пристрасть. Хотiла поступитися дальше, однак якесь незрозумiле чувство, немов струя електрична, перейшло вiд нього на неi, i вона задержалась.

– Олено!

– Що ж?

– Я не знаю. Я…

– І я не знаю… – вона усмiхнулась на силу.

– Оленочко!.. – повторив вiн.

– Бажаете чого-небудь?..

– Так. Се бачте… ви…

Вiн ii боявся.

Їi ж взяла колишня дика нетерпеливiсть, i вона задрижала на цiлiм тiлi.

«Ідiот!» – вирвалося на ii устах, однак вона змовчала.

– Ви знаете, що ви такi гарнi-гарнi…

Вiн станув нараз близько перед нею, i вона зачула вiд нього вино; але в тiй же таки хвилi, заки вона змогла се завважити, пiрвав ii палко до себе. Вона скричала й вiдтрутила його далеко назад. Їi обняла сильна, несказанно глибока фiзична вiдраза.

– Тихо! – кликнув вiн у сильнiм зворушеннi. – Я вас люблю, Олено; не завдавайте менi болю!.

.

Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на неi заiскреними очима.

– Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моею жiнкою! – сказав вiн пристрасно.

Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко отвореними очима, з дрижачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклось в грудях ii серце. Ноги дрижали пiд нею, i вона не змогла уст отворити.

– Олено, дорога, вiдповiджте менi!

Вона мовчала.