Світован

Так тодi модно було називати писанину в газетах, якi, рясно нахапавши приказок iз Бiблii, запекло боролися за уми i серця, спростовуючи попасом закони тiеi ж Бiблii. У тiй армii борзописцiв був i я скоростиглим багнетом-пером, що набирало все бiльшого розгону i плiдностi. Пiдохочений читацькою увагою, я вергав на газетнi шпальти рiки словесноi повенi, повчав, наставляв, критикував, висмiював, клав на мiсце, погрожував, попереджав, давав останнiй шанс виправитися. Вищому комсомольському начальству це iмпонувало – зручно загрiбати жар чужими руками.

В обласнiй молодiжнiй газетi я зажив слави вiдчайдушного фейлетонiста, який з каменя витисне iронiю i сарказм. Вельможi з партiйних кабiнетiв на це поблажливо всмiхалися крiзь зуби, мовляв, нехай собi цуцик дзявкае на короткому повiдку. Аж поки потiшний песик не цапнув за литку.

Бiдолашний редактор, блiдий, як пiзнiй гриб, хрипло кричав: «Ти, хлопче, замiрився на святе! Гадаеш, ти iх прописав? Нi, ти собi пiдписав вирок.

І менi…»

То був нарис про комсорга з гiрського селища, iнвалiда афганськоi вiйни. Тямущий, iнiцiативний хлопець, але «зi своiми мухами в головi», як про нього казали в райкомi. Кiлька тих «мух» я й запустив у свiй нарис, i iх, на бiду, не вловило редакцiйне сито. Серед його смiливих, жорстких фраз була й така: «Коли партiя каже «треба», я запитую – кому?» Власне, вона i спричинила вибух. Мого героя одним махом вигнали з комсомолу й понизили з механiка до слюсаря. Редактор мав захищатися на бюро.

Єдиним виправданням йому мiг бути лiкарняний, на якому перебував у день виходу газети. Надi мною збиралися градовi хмари, невблаганно наближався момент iстини.

«Тобi краще кудись зникнути, – чомусь пошепки радив редактор. – Їдь на БАМ, здайся в армiю, вчини дрiбний бешкет у ресторанi i вiдсидиш пiвроку «на хiмii»… А про газету можеш надовго забути. Вiдтепер не ти, а про тебе будуть писати. У шнуровану папку…»

І я, вчорашнiй студент, який не встиг ще натiшитися першими зарплатами й гонорарами, написав заяву на звiльнення.

Забрав теку з газетними вирiзками (моi вирiзки – моi виразки!) i побрiв у гуртожиток. Не здогадуючись, що злоба дня випустила тiльки перший свiй пазур.

Переходячи мiст, я побачив на набережнiй ii. Ту, яка останнi п'ять рокiв владно жила в моему серцi, дiлячи його з газетою. Ба, навiть бiльше, – тодi я хибно вважав, що, пишучи, ти маеш уявляти свого бажаного читача.